Казки про дивних. Ренсом Ріггз
– приголомшено спитала принцеса.
З шафи вигулькнув король.
– Вони мертві? – тремтливим голосом запитав він.
– Так, ваша величносте, – відповів йому принц, підносячи догори кинджал. – Я вбив їх усіх до одного!
Ця відверта брехня шокувала принцесу, але вона прикусила язика.
– Надзвичайно! – вигукнув король. – Ви – герой Франкенбургу, хлопчику мій, та ще й акурат у день свого весілля!
– А, про це, – сказав принц. – Мені прикро, але весілля не буде.
– Що? – не зрозумів король. – Чому це не буде?
– Мені щойно принесли звістку про те, що ми з принцесою – двоюрідні брат і сестра, – пояснив принц. – Дуже шкода!
Навіть не озираючись, він вислизнув із кімнати, зібрав свій почет та й відбув у своїй кареті.
– Яка несосвітенна дурниця! – обурився король. – Той хлопчисько такий самий кузен моєї доньки, як я – дядько цього стільця. Я не дозволю так обходитися з моєю сім’єю!
І так розлютився король, що пригрозив оголосити війну Ґалатії. Розуміючи, що не може цього допустити, принцеса якось увечері попросила про аудієнцію в батька наодинці й відкрила йому таємницю, яку так довго приховувала.
Батько скасував свої воєнні плани, але був такий сердитий на доньку й почувався таким зганьбленим, що замкнув її в найсирішій темниці вежі.
– Ти не лише брехуха й страховище, – мовив король і плюнув на неї спересердя крізь ґрати, – тебе заміж ніхто не візьме!
І таким тоном він це промовив, наче то був найстрашніший з-поміж усіх гріхів.
– Але ж, батьку, – заперечила йому принцеса, – я все одно ваша дочка, хіба ні?
– У мене більше немає дочки, – відповів король і повернувся до неї спиною.
Принцеса знала, що може своєю кислотною отрутою пропалити замок темниці й утекти, але натомість чекала, плекаючи надію, що батько схаменеться й простить їй[7]. Багато місяців вона жила на киселі й тремтіла ночами від холоду на кам’яній плиті, але батько все не приходив. Її навідувала тільки покоївка.
А одного дня служниця принесла звістку.
– Батько пробачив мені? – радісно спитала принцеса.
– На жаль, ні, – відповіла вірна служниця. – Він повідомив усьому королівству, що ви вмерли. Похорон завтра.
Принцеса була невтішна. Тієї ж ночі вона вибралася з вежі, втекла з палацу й разом із покоївкою полишила королівство та колишнє життя позаду. Місяцями вони мандрували інкогніто, їздили різними землями, бралися за різну хатню роботу там, де її можна було знайти. Принцеса вимастила собі обличчя землею, щоб її ніхто не міг упізнати, і ніколи не розтуляла рота, хіба що перед покоївкою, яка розповідала людям, що замурзана дівчина, з якою вона мандрує, – німа.
А тоді одного дня вони почули історію про принца в далекому королівстві Фракія, чиє тіло часом набувало такої дивної форми, що в країні розгорівся скандал.
– А чи можливо, що це правда? – спитала принцеса. – Він може бути таким, як я?
– Я думаю, варто піти й дізнатися самим, – відповіла
Колись на дивацькому чорному ринку можна було розжитися надзвичайно ядучою рідиною. Пляшечки було загорнуто в зміїну шкіру, а те, що плескалося всередині, могло пропалити метал. Ту рідину прозвали «Слиною принцеси» – поза всіляким сумнівом, на честь цієї казки. Після низки нещасних випадків, що супроводжували неправильне використання субстанції, влада світу дивних заборонила її виробництво. Нині пляшечки зі «Слиною принцеси» – рідкісний колекційний екземпляр. (