Казки про дивних. Ренсом Ріггз
королівського весілля. Палац прикрасили золотими шовками, і з усього краю з’їхалися найкращі кухарі, аби приготувати розкішний обід. Настав день, коли зі своїм королівським почтом прибув сам принц. Він вийшов із карети й звернувся до короля з теплими вітальними словами.
– А де ж моя наречена? – запитав він.
Його провели до зали урочистих прийомів, де вже чекала принцеса.
– Принцесо! – вигукнув принц. – А ви навіть гарніша, ніж про вас говорять.
Усміхнувшись, принцеса вклонилась, але розтулити рота, щоб відповісти, не могла.
– Що з вами? – спитав принц. – Я вразив вас до німоти своєю неземною красою?
Принцеса зашарілася й похитала головою.
– А, – мовив принц, – то ви не вважаєте мене гарним, у цьому річ?
Стривожившись, принцеса знову хитнула головою – адже вона зовсім не це мала на увазі! – але вже бачила, що тільки шкодить усьому.
– Дівчино, скажи щось, не стій, наче язика проковтнула! – просичав до неї король.
– Даруйте, ваша величносте, – звернулася до нього покоївка, – але, можливо, принцесі було б не так ніяково, якби вона мала змогу вперше поговорити з принцом наодинці.
Принцеса вдячно кивнула.
– Це суперечить етикету, – пробурчав король, – але, думаю, за цих обставин…
Вартові провели принца і принцесу до покоїв, де ті могли зостатися наодинці.
– Ну? – спитав принц, щойно вартові пішли. – І як я вам?
Затуляючи рота долонею, принцеса відповіла:
– Я думаю, ви дуже гарний.
– А чому ви прикриваєте рота, коли говорите? – поцікавився принц.
– Така в мене звичка, – відказала принцеса. – Пробачте, якщо вона здається вам дивною.
– Ви й справді дивна. Але я спробую з цим змиритися, бо ви вродлива!
На радощах принцесине сердечко піднеслося, та одразу ж і вдарилося об землю. Зовсім небагато часу мине, і принц розкриє її таємницю. Та хоч вона й могла дочекатися, поки вони поберуться, а вже потім про все розповісти, але дурити його не могла.
– Я маю де в чому зізнатися, – сказала вона, усе ще затуляючи рота рукою, – і боюся, що ви не схочете зі мною одружуватися, коли дізнаєтеся, у чому річ.
– Дурниці, – відмахнувся принц. – Про що це ви? О, ні – ми двоюрідні брат і сестра, так?
– Не в тому річ.
– Що ж, – упевнено промовив принц, – нема на світі такої перепони, яка б завадила мені взяти з вами шлюб.
– Сподіваюся, ви людина слова, – сказала принцеса і прибрала від обличчя руку, показуючи роздвоєного язичка.
– Зорі небесні! – сахнувся принц.
– Це ще не все, – і принцеса, звільнившись від одного рукава, показала йому луску, що вкривала її спину.
Спершу принц був ошелешений, та потім розлютився.
– Я нізащо не одружуся з таким страховидлом! – закричав він. – Я не можу вам довіряти, а ваш батько намагався мене ошукати!
– Ні! – відповіла вона. – Мій батько нічого про це не знає!
– Ну то дізнається! – кипів од злості принц. – Це