Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

      У вітальні будинку номер 210 хлопець Такеда водить смичком по своїй віолончелі. Далі на схід четверо Ґреїв тікають від дощу, вибігають своїми передніми сходами, сміються. За сквером – Алістер Расселл на кухні наповнює склянку водою з-під крана.

      8

      Пізно пополудні наливаю собі келих каліфорнійського піно-нуар[81], коли раптом лунає дзвінок у двері. Склянка випадає мені з рук.

      Вона розбивається на друзки, довгий язик вина облизує білу березову підлогу.

      – Фак, – вигукую я (помітила: коли навколо нікого немає, я лаюся частіше та голосніше. Ед би вжахнувся. Я й сама жахаюсь.)

      Ледь встигаю вхопити жмут паперових рушників, як дзвінок вдруге розриває тишу. Та якого дідька? – думаю я, чи вже озвучую свої думки вголос? Девід годину тому пішов на роботу у Східному Гарлемі – я спостерігала за ним із бібліотеки Еда – та й доставки я ніякої не чекаю. Я схиляюсь, накриваю рушниками розлите вино та уламки, а далі крокую до дверей.

      На екрані домофона – високий хлопець у приталеному піджаку, в руках він тримає невелику білу коробку. Це син Расселлів.

      Натискаю на кнопку зв’язку.

      – Так? – кажу я. Не так гостинно, як «Привіт», але шанобливіше, ніж «Якого дідька?».

      – Я живу за сквером, – голосно говорить він, майже переходячи на крик, хоча інтонація голосу в нього при цьому надзвичайно ласкава. – Мама попросила передати це вам. – Бачу, як він підносить коробку до динаміка, а тоді, невпевнений у тому, де саме розташована камера, повільно обертає її, руками окреслюючи кола над головою.

      – Звісно, можеш просто… – починаю я. Попросити його залишити коробку в передпокої? Мабуть, не надто по-сусідському, але я вже два дні не приймала ванну, та й кіт на нього може накинутись.

      Він так і стоїть на порозі, тримаючи коробку в повітрі.

      – …увійти, – закінчую я та натискаю на зумер.

      Із клацанням замок відмикається, я підходжу до дверей з осторогою, як Панч підходить до незнайомих людей чи підходив колись, коли незнайомці ще до нас навідувались.

      За матовим склом виростає постать, темна та струнка, як молоде деревце. Я відмикаю засуви, повертаю дверну ручку.

      Хлопець справді високий, з дитячим обличчям і блакитними очима, гривкою світло-каштанового волосся та ледь помітним шрамом, що, розсікаючи брову, тягнеться вгору по лобі. На вигляд йому років п’ятнадцять. Він виглядає як хлопець, якого я колись знала та з яким цілувалася ще в літньому таборі в Мені якусь чверть століття тому. Він мені подобається.

      – Мене звуть Ітан, – каже він.

      – Заходь, – повторюю я.

      Ітан переступає поріг.

      – Тут темно.

      Я клацаю вимикачем на стіні.

      Доки я оцінюю Ітана, він оцінює кімнату: картини, кота, який розлігся на кушетці, безформний розсип просяклих рушників, що розповзлися по підлозі кухні.

      – Щось