Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
це вам. Десь кілька днів тому.
– Дуже турботливо. Нові сусіди й мають робити подарунки.
– До нас вже заходила одна леді, – каже він. – Вона сказала, що нам не потрібен такий великий будинок, якщо у нас така маленька сім’я.
– Закладаюся, то була місіс Вассермен.
– Так.
– Ігноруйте її.
– Так ми й зробили.
Панч зіскочив із кушетки на підлогу та боязко до нас підійшов. Ітан нахиляється до нього, кладе пальці на килимок долонею догори. Кіт вагається, а потім чимчикує до нас, нюхає Ітанові пальці, облизує їх. Хлопець хихоче.
– У котів такі прикольні язики, – каже він, ніби зізнаючись у якомусь гріху.
– Еге ж, – сьорбаю свою воду. – Вони вкриті дрібненькими шипами, ніби голочками, – кажу я на випадок, якщо він не знає слова «шип». Раптово усвідомлюю, що не впевнена, як розмовляти з тими, в кого вже закінчується підлітковий вік; моїм найстаршим пацієнтам із минулого було по дванадцять. – Можна я запалю свічку?
Ітан знизує плечима, посміхається.
– Звісно.
У шухляді столу знаходжу коробку сірників вишнево-червоного кольору, на ній ще напис «Червоний кіт»;[82] пам’ятаю, як ми з Едом там вечеряли, хоча відтоді минуло вже більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.
Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.
– Тільки поглянь на це, – кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. – Як гарно.
Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.
– Думаю, ти йому подобаєшся.
– Я теж так думаю, – визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.
– Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.
Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.
Ітан широко посміхається.
– Він цілком хатній кіт?
– В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. – Я вказую на них. – Та переважно він з дому не виходить.
– Гарненький, – бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.
– Як тобі в новому будинку? – запитую я.
Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.
– Сумую за старим, – нарешті говорить він.
– Я тебе розумію. А де ви жили раніше? – Відповідь я, звісно, вже знаю.
– У Бостоні.
– А що привело вас до Нью-Йорка? – Ця інформація мені також відома.
– Тато отримав нову роботу. – Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. – Тут у мене більша кімната, – каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.
– Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.
– Мама каже, то була реконструкція.
– Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.
– Ви були
«The Red Cat» – ресторан у Нью-Йорку.
Північноамериканська страва з м’яса та овочів, що повільно тушкується у спеціальному горщику, який має таку саму назву.