Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
місяців відбувала практику в школах у неблагополучних районах. Сім років я працювала. Я сильна, запевняла я Саллі.
Я закидаю волосся назад, повертаюся до вітальні, висмикую собі подихом повітря та тицяю пальцем по кнопці домофона.
– Забирайтеся геть від мого дому, – сичу я. Авжеж, вони почують цей клекіт ізсередини.
Бух.
Палець дрижить на кнопці.
– Забирайтеся геть від мого дому!
Бух.
Спотикаючись, я біжу через кімнату, підіймаюся сходами, забігаю у свій кабінет, до вікна. Он вони, зібралися гуртом, як мародери, починають облогу мого дому, відкидаючи неозорі тіні в останніх променях вечірнього сонця. Я стукаю по склу.
Один з них показує на мене пальцем, сміється. Замахується рукою, ніби пітчер.[102] Шпурляє ще одне яйце.
Я грюкаю сильніше, шибка ледь не вилітає з рами. Це мої двері.
Це мій дім.
Світ тьмариться в очах.
Раптом я розумію, що вже лечу вниз сходами; раптом я знову опиняюся в темряві передпокою, босі ноги ковзають по кахлю, долоня лягає на дверну ручку. Гнів душить мене; перед очима все пливе. Я хапаю ротом повітря, раз, ще раз.
Вдих-два-три…
Я штовхаю двері. Світло й повітря обдають мене вибуховою хвилею.
На мить усе довкола німіє, стає тихо, як у німому фільмі, повільно, як при заході сонця. Будинки навпроти. Троє дітей посередині. Вулиця навколо них. Тихо й спокійно, спинений годинник.
Присягаюся, я чую гуркіт, наче від поваленого дерева. А тоді…
…а тоді він напирає на мене, роздувається, несеться, наче брила, що вилетіла з катапульти; штовхає мене з такою силою, що я згинаюся від його удару в живіт. Рот розчахується, наче вікно. Всередину кидається вітер. Я – порожній будинок, зігнилі крокви й завивання вітру. Зі стогоном мій дах провалюється…
…і я стогну, зсуваюся, падаю лавиною, поки одна рука дряпає цегляну стіну, а інша рине кудись у просторі. Очі крутяться та смикаються: вогненна червінь листя, тоді темрява; сяйво над жінкою в чорному; світ втрачає кольори, блякне, поки розплавлена білість наповнює мої очі та вирує в них, густа та глибока. Я намагаюся закричати, губи торкаються чогось зернистого. Відчуваю смак бетону. Відчуваю смак крові. Відчуваю, як мої кінцівки викручуються на землі. Поверхня труситься під моїм тілом. Тіло труситься під тиском повітря.
Десь на горищі свого мозку я згадую, що таке вже траплялося раніше, на цих же сходах. Я пам’ятаю низьку хвилю голосів, пробоїну дивних слів, чітких та зрозумілих: впала, сусідка, хтось, божевільна. Цього разу – тиша.
Моя рука закинута навколо чиєїсь шиї. Волосся, жорсткіше, ніж моє, треться об моє обличчя. Ноги слабко човгають по землі, по підлозі; і ось я всередині, у прохолоді передпокою, у теплі своєї вітальні.
12
– Ви впали!
Зір наповнюється кольорами та образами, як поляроїдне фото. Я дивлюся на стелю, на вмонтований патрон для лампочки, що витріщається у відповідь своїм блискучим оком.
– Я принесу вам щось… Секундочку…
Я дозволяю своїй голові завалитися набік. Оксамит шелестить у вухах. Кушетка
Пітчер – у бейсболі гравець, який кидає м’яч.