Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
Ліззі зачепило моє серце: літня вдова, самотня та без найближчої людини, надягає маску сміливості під важкістю цих небес. Вона може жартувати скільки завгодно, та вона прикута до дому, і це страшно.
доктор_тут: Мене звуть Анна.
Я вже готуюся виходити, коли останнє повідомлення випливає на екрані.
БабуняЛіззі: Дякую вам, Анно.
БабуняЛіззі покинула чат.
Я відчуваю, як у венах вирує кров. Я комусь допомогла. Я зав’язала контакт. Тільки об’єднуйтесь. Де я це чула?[111]
Я заслужила випити.
14
Я спускаюся на кухню й дорогою викручую шию, слухаю, як хрускотять кістки. Раптом щось впадає мені у вічі: з темних заглибин у стелі, із самого вершечка сходового колодязя на три поверхи вище, на мене дивиться темна пляма – з люка, що веде на дах, як мені здається, просто біля стельового вікна.
Я стукаю до Девіда. За мить від відчиняє двері; босий, у вилинялій футболці та обвислих джинсах. Я його щойно розбудила.
– Вибач, – кажу я. – Ти спав?
– Ні.
Він спав.
– Можеш глянути дещо? Здається, зі стелі вода протікає.
Ми підіймаємося на останній поверх, повз мій кабінет, повз мою спальню, на майданчик між кімнатою Олівії та другою кімнатою для гостей.
– Велике стельове вікно, – каже Девід. Важко сказати, чи це комплімент.
– Воно оригінальне, – відказую я, аби просто заповнити тишу.
– Овальне.
– Так.
– Небагато таких вікон я бачив.
– Овальних?
Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.
– Це пліснява, – каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.
– Її можна просто зчистити?
– Це не допоможе.
– А що допоможе?
Він зітхає.
– Спочатку мені треба перевірити дах. – Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.
Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.
– Щось видно? – гукаю я.
Відповіді немає.
– Девіде?
Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.
– Вибач, – каже Девід. – Поливальниця.
– Все нормально. Щось там видно?
Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.
– Та тут цілі зарості.
То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», – вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад – розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance:[112] арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у
Фраза «
Найвизначніша риса; основна страва (
Приблизно 1,8 м у ширину; 3,7 м у довжину.