Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
знизує плечами.
– Це б допомогло.
Я повертаюся на сходи. Він іде слідом. Ми спускаємося в тиші.
– Дякую, що відмив той бруд надворі, – кажу я, щоб не мовчати, коли ми опиняємося на кухні.
– Хто це зробив?
– Якісь діти.
– Знаєш, чиї?
– Ні. – Я вагаюсь. – А що? Ти б їх провчив заради мене?
Він моргає. Я продовжую підтискати.
– Тобі там ще зручно внизу, я сподіваюся? – Він живе тут вже два місяці, відколи доктор Філдінґ порадив, що орендар був би корисною ідеєю: він би виконував доручення, виносив сміття, загалом допомагав би з утриманням будинку і подібним, і це все за зниження орендної платні. Девід був першим, хто відповів на моє оголошення, яке я виклала на «Ейрбіенбі»;[114] пам’ятаю, що думала про те, який стислий електронний лист він тоді написав, навіть грубий, аж доки я не познайомилася з ним і не побачила, наскільки він «балакучий». Щойно переїхав із Чикаґо, досвідчений майстер, не палить, 7000 доларів на рахунку в банку. Ми узгодили умови оренди того ж дня.
– Ага. – Він підводить погляд вгору, на лампочки, вмонтовані у стелю. – Є якась причина, чому ти тримаєш тут усе в такій темряві? Медична, чи щось таке?
Я відчуваю, що шаріюся.
– Багато людей з… – яке б тут слово дібрати? – …у моєму стані відчувають себе незахищеними, коли навколо надто багато світла. – Я вказую на вікна. – До того ж, у цьому будинку вдосталь природного світла.
Девід роздумує над цим, киває.
– А у твоїй квартирі достатньо світла? – запитую я.
– Нормально.
Тепер моя черга кивнути.
– Якщо знайдеш там ще якісь Едові проекти, просто дай мені знати. Я їх зберігаю.
Чую, як чвяхнули дверцята Панча, бачу, як він прокрадається на кухню.
– Дуже вдячна тобі за все, що ти для мене робиш, – продовжую я, хоча розумію, що вже втратила момент, він рухається в напрямку дверей до свого підвалу. – Допомагаєш зі… сміттям, і по дому, і все інше. Ти – мій рятівник, – незграбно додаю я.
– Авжеж.
– Якщо тобі неважко, ти б міг когось покликати щодо стелі…
– Авжеж.
Раптом Панч застрибує на стіл кухонного острова,[115] який зараз опинився між нами, та випльовує щось із пащі. Я придивляюся.
Мертвий пацюк.
Я відскакую. Не без задоволення бачу, що Девід також здригнувся. Пацюк невеличкий, із жирною шерстю й темним черваком хвоста; його тільце геть зім’яте.
Панч із гордістю дивиться на нас.
– Фу-у, – гримаю я на нього. Кіт підіймає голову.
– А він його добряче помордував, – каже Девід.
Я розглядаю пацюка.
– Це ти зробив? – запитую я Панча раніше ніж усвідомлюю, що опитую кота. Він хутко зістрибує з острова.
– Ти поглянь, – видихає Девід. Підіймаю на нього очі: з іншого боку острова він нахилився вперед і виблискує очима.
– Його можна десь поховати? – запитую я. – Не хочу, щоб він гнив у смітті.
Девід прокашлюється.
– Завтра вівторок, – каже він. День вивозу сміття. – Я його
На кухнях великої площі «островом» називають центральний стіл, усередину якого вбудовано додаткові мийку і плиту. (