Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
я проводжу мишкою до забутого куточка робочого стола, повільно клацаю двічі по файлу Ексель-таблиці: ліки. xslx.
Тут я детально розписую всі ліки, які приймаю, всі дози, всі способи прийому… всі інгредієнти мого фармакологічного коктейлю. Схоже, я перестала його оновлювати ще у серпні.
Доктор Філдінґ, як завжди, має рацію: я приймаю чималу кількість різних медикаментів. Знадобляться обидві руки, щоб усі перелічити. А ще я знаю – і здригаюся, коли думаю про це, – знаю, що не всі з них приймаю тоді, стільки чи так, як треба, не завжди. Подвійні дози, пропущені дози, п’яні дози… Доктор Філдінґ оскаженів би. Треба серйозніше за це взятися. Не хочу втратити контроль.
Command-Q,[128] і я виходжу з Екселю. Час вже випити.
17
Зі склянкою в одній руці та з «Ніконом» у другій я вмощуюся в кутку свого кабінету, зачаївшись між південними та західними вікнами, й вивчаю квартал – проводжу інвентаризацію, як любить казати Ед. Ось Рита Міллер повертається з йоги, сяюча від поту, з приклеєним до вуха телефоном. Я регулюю об’єктив та збільшую зображення: вона усміхається. Цікаво, то її підрядник на іншому дроті? Чи її чоловік? Чи ані той, ані інший?
Далі біля будинку 214 місіс Вассермен та її Генрі обережно спускаються передніми сходами. Вийшли розносити щастя й світло.
Я повертаю фотоапарат на захід: двоє пішоходів тиняються під незаселеним коричневим будинком, один тицяє пальцем на віконниці. «Добре змурований», – уявляю я собі його репліку.
Господи. Я вже вигадую розмови.
Обережно, ніби боячись викриття (а я й справді побоююся), повертаю об’єктив через сквер, на будинок Расселлів. На кухні темно й порожньо, жалюзі трохи опущені, наче заспані очі; але поверхом вище, у вітальні, чітко в межах вікна, я бачу Джейн з Ітаном, які сидять на диванчику в червону та білу смужки. Вона одягнена у светр кольору вершкового масла, який відкриває досить прямолінійну улоговину між її грудей; там же розмістився її кулон, ніби альпініст над прірвою.
Я кручу об’єктив; зображення стає різкішим. Вона говорить швидко, зуби вишкірені, руки метушаться. Його очі опущені на власні коліна, але губи перекошені тією сором’язливою усмішкою.
Я не розповіла докторові Філдінґу про Расселлів. Знаю, що він би сказав; я можу й сама їх проаналізувати. В цій сімейній одиниці – мамі, батькові та їхній єдиній дитині – я побачила відлуння себе самої. На моїй вулиці, через один будинок від мого, живе сім’я, яка колись була в мене, вирує життя, яке було моїм, – життя, яке я вважаю безповоротно втраченим, але он воно, просто по сусідству. І що? – думаю я. А можливо, вже й озвучую думку; останнім часом я вже не впевнена.
Я потягую вино, витираю губи, знову підношу «Нікон». Дивлюся крізь об’єктив.
Вона дивиться на мене.
Я опускаю фотоапарат собі на коліна.
Я не помилилася: навіть неозброєним оком я чітко бачу її прямий погляд, дещо відкритий рот.
Вона підіймає руку, махає мені.
Хочеться сховатися.
Мені помахати у відповідь? Відвернутися? Може, байдуже моргнути в її бік, показати, ніби я націлювалася деінде, кудись побіля неї? Не помітила вас?
Ні.
Я
Команда в операційній системі