Екзорцист. Вільям Пітер Блетті
його матері були й далі в тіні.
– Не знаю, що ви про мене думаєте, – вимовила вона неголосно й повільно. – Багато хто пов’язує мене зі спіритизмом. Але вони помиляються. Я справді маю певний дар, – провадила вона, – але це не окультизм. І взагалі цей дар мені здається цілком природним. Я католичка й вірю, що ми перебуваємо у двох світах. Той, який ми усвідомлюємо і в якому стоїмо однією ногою, існує в часі, але вряди-годи таким ось дивачкам, як я, спалахує видіння другої ноги, що перебуває, мені здається, у вічності, поза часом, де майбутнє й минуле невіддільні від теперішнього. Тож інколи, коли я відчуваю поколювання в тій, другій нозі, мені, можливо, відкривається майбутнє. Хоча хтозна, – додала вона. – Можливо, і ні. – Вона стенула плечима. – Але то таке. А от щодо окультизму… – Вона витримала паузу, ретельно добираючи слова. – Це зовсім інша річ. Я цим не займаюся. Вважаю, що бавитися з цим небезпечно. А «Дошка Віджа» належить саме до таких забав.
Досі Кріс не сумнівалася, що ця жінка наділена здоровим глуздом. Але тепер щось у її поведінці починало викликати занепокоєння. Кріс намагалася розвіяти ці недобрі передчуття.
– Та що ви, Мері Джо, – усміхнулася вона. – Невже ви не знаєте, як діють ці «Дошки Віджа»? Тут просто пробуджується підсвідомість особи, що бере участь у грі, ото й тільки.
– Так, можливо, – відповіла Перрін. – Усе може бути. Можливо, це просто навіювання. Але в усіх цих історіях про сеанси, «Дошки Віджа»… в усьому, що я чула, Кріс… завжди йдеться про відчинення певних дверей. Я знаю, Кріс, що ви не вірите у світ духів. Але я вірю. І якщо я не помиляюся, цілком можливо, що міст між цими двома світами – те, про що ви щойно згадали, наша підсвідомість. Такі речі трапляються – це все, що я знаю. А ще, моя люба, мушу сказати, що по всьому світі психіатричні лікарні заповнені людьми, які бавилися з окультними речами.
– Та ну, Мері Джо, ви, мабуть, жартуєте. Хіба не так?
Запала тиша. А тоді з пітьми знову пролунав м’який голос: – У Баварії в тисяча дев’ятсот двадцять першому році була одна родина. Я вже не пригадую прізвища, але складалася вона з одинадцяти душ. При бажанні це можна, певно, знайти в тодішніх газетах. Після спроби спіритичного сеансу за якийсь короткий час усі вони збожеволіли. Усі одинадцятеро. Вони почали палити все в домі, а коли покінчили з меблями, узялися до тримісячної дитини однієї з молодших дочок. Саме тоді вдерлися сусіди й зупинили їх. Усю родину, – закінчила вона, – відправили до божевільні.
– О Господи! – вигукнула Кріс, пригадавши капітана Говді. Тепер він уже не здавався невинною дитячою вигадкою. Невже це розумова хвороба? Щось таке. – Я знала, що її треба було відвести до психіатра!
– Ой, заради Бога! – мовила місіс Перрін, виходячи на світло. – Не зважайте на мене; послухайте, що скаже лікар. – Вона намагалася заспокоїти Кріс, але робила це не надто переконливо. – Я фахівець із майбутнього, – додала з усмішкою Перрін, – а в сьогоденному абсолютно безпорадна. – Вона почала нишпорити в сумочці. – Ну й де ж мої окуляри? Ось бачите? Я вже їх десь запроторила. Ага, ось вони де. – Вона намацала