Екзорцист. Вільям Пітер Блетті
тобі, – хрипко вимовив він.
– Ще ніколи не бачив глибшої віри.
Каррас відчув знайомий гострий біль. Притлумив його й подивився на Даєра, що сидів на ліжку, відкорковуючи пляшку віскі. Сів біля нього.
– Хочеш відпустити мені гріхи зараз чи пізніше? – спитав Даєр.
– Ти наливай, а гріхи відпустимо один одному.
Даєр наповнив склянку й кухоль.
– Ректори коледжів не повинні пити, – пробурмотів він. – Бо це поганий приклад. Гадаю, що позбавив його страшенної спокуси.
Каррас ковтнув віскі, але в цю байку не повірив. Він занадто добре знав ректора. Той був надзвичайно тактовний і делікатний, тож завжди діяв непрямим чином. Каррас знав, що Даєр прийшов не тільки як приятель, але й як особистий посланець ректора.
Йому було добре з Даєром. Той його смішив: згадував вечірку і Кріс Макніл, розповідав нові анекдоти про єзуїтського старосту з дисципліни. Пив дуже мало, але постійно підливав у склянку Каррасові, а коли побачив, що той уже засинає, встав із ліжка й дозволив Каррасові випростатися на ньому, тоді як сам сидів за столом і далі щось базікав, аж поки Каррас заплющив очі й уже не розрізняв Даєрових слів, чуючи лише невиразне бурмотіння.
Даєр підвівся, розв’язав шнурівки Каррасових черевиків і роззув його.
– Намірився тепер поцупити мої черевики? – пробурмотів напівсонний Каррас.
– Ні, просто я ворожу на складках шкіри. А тепер замовкни й спи.
– Ти єзуїтський кіт-злодюга.
Даєр легенько реготнув, а тоді накрив його знайденим у шафі пальтом.
– Слухай, хтось таки має дбати тут про сплату рахунків. Бо ви всі знай тільки перебираєте вервицю перед пияками на М-стрит.
Каррас не відповів. Його дихання було рівне й глибоке. Даєр тихенько рушив до дверей і вимкнув світло.
– Крадіжка – це гріх, – пробурмотів у пітьмі Каррас.
– Mea culpa,[4] – неголосно озвався Даєр.
Він іще якийсь час чекав, а тоді врешті-решт переконався, що Каррас заснув. І вийшов геть.
Каррас прокинувся серед ночі у сльозах. Йому снилася мати. Він стояв біля вікна високо на Мангеттені й бачив, як вона виходить із метро на другому боці вулиці. Вона стояла на узбіччі з брунатним пакетом для покупок і шукала його, кликала. Каррас помахав рукою. Вона його не бачила. Рушила вулицею. Автобуси. Вантажівки. Неприязні юрби. Її охопив страх. Вона повернулася до метро й почала спускатися вниз. Каррас занепокоївся, вибіг на вулицю й кликав її зі сльозами на очах. Ридав, не в змозі її знайти, уявляючи безпомічну й перелякану матір у лабіринті підземних тунелів.
Він зачекав, поки вщухнуть ридання, а тоді намацав руками віскі. Сидів на ліжку й пив у пітьмі. Обличчя зволожували сльози. Лилися безперестанку. Як у дитинстві, невимовна печаль.
Йому пригадався телефонний дзвінок від дядька:
– Диммі, там пухлина, у мозку. А вона не підпускає лікарів. Ото тільки верещить і всьо. Диммі, вона навіть балакає з тим клятим радівом. Тра’ її завезти до «Белв’ю». Звичайний
Моя провина (