Москва 2042. Володимир Войнович
покосувала на мене Жанета. – Войовничий безбожник?
– Та ні, – сказав я. – Не войовничий, а легковажний.
У трапезній я потрапив в обійми Клеопатри Казимирівни, яка так само, як і я, за ці роки помітно погладшала. Вона була вбрана у темно-зелену сукню, у трохи світліший фартух і білий начіпок.
Лео повісив шаблю на гачок біля дверей. Ми примостились скраєчку ненакритого, персон на дванадцять, дубового стола. Стільці також були дубові.
Клеопатра Казимирівна відразу ж принесла з розташованої поряд кухні казанок із капусняком, а Жанета розставила дерев’яні ложки і миски.
– Що питимеш, квас чи компот? – запитала Жанета.
– А що, іншого вибору немає? – запитав я насторожено. Зільберович наступив мені на ногу й підморгнув.
– Спиртного не тримаємо, – сухо сказала Жанета.
– А, авжеж, – сказав я, – ви, звичайно, не тримаєте. Зате я тримаю.
Я зігнувся за своїм чемоданчиком типу дипломат, у якому лежала куплена ще у франкфуртському аеропорту пляшка німецької горілки «Горбачов».
– У цьому домі спиртного взагалі не п’ють, – зупинила мене Жанета.
«О Господи!» – подумав я з серцем, але нічого не сказав.
Зільберович штовхнув мене коліном. Я його зрозумів і попросив квасу, смак якого вже забув.
Капусняк, на мій подив, виявився геть несолоним, і я став обдивлятися по столу.
– Тобі щось потрібно? – запитала Жанета.
– Так, – сказав я. – Солі, якщо можна.
– Ми солі не вживаємо, бо у Сим Симича діабет і безсольова дієта.
– А, авжеж! – сказав я розчаровано. – Я не подумав. А в мене якраз сольова дієта.
– Еге ж, – розсміялася Жанета. – У тебе дієта сольова й алкогольна.
– Точно, – підтвердив я. – І ще тютюнова.
– До речі, – зауважила Жанета, – у нас в приміщеннях не палять.
– Нічого, – заспокоїв я її. – Зараз тепло, я й на вулиці можу покурити.
Після капусняка подали перлову кашу з молоком, завдяки якому відсутність солі відчувалася менше.
Клеопатра Казимирівна детально розпитувала мене про життя в Німеччині, про дружину й дітей, як ми живемо, чим займаємося. Я пояснив: син навчається в реальшуле, донька в гімназії, я працюю, дружина допомагає мені та їздить на закупи.
– Вона навчилась водити машину? – запитала Клеопатра Казимирівна.
Я сказав: ні, не навчилась, їздить на велосипеді.
– На велосипеді? – перепитала Жанета. – Але це ж незручно. Сукня може задертися чи потрапити в колесо.
Я запевнив її, що ця небезпека моїй дружині не загрожує, бо вона в джинсах їздить.
– У джинсах, – здивувалася Жанета. – Ти дозволяєш їй ходити в джинсах?
– Вона в мене дозволу не запитує, – сказав я. – Але я не бачу в джинсах нічого поганого.
– Неточка у нас стала така сувора, – зауважила Клеопатра Казимирівна. – Жінка мусить ходити в тому, в чому їй призначено Богом.
На це