Москва 2042. Володимир Войнович
сказав я. – Ха-ха-ха. Та його там давно всі забули.
Лео поглянув на мене уважно й похитав головою.
– Ні, старий, помиляєшся. Його не тільки не забули, але, навпаки, його вплив на уми зростає щодня. Його книжки не просто читають. Є таємні гуртки, де їх вивчають. У нього є прибічники не лише серед інтелігенції, а й серед робітників, і в партії, і в КДБ, і в Генеральному штабі. Та коли хочеш знати, – Лео озирнувся на двері й прилип до мого вуха, – до нього минулого тижня приїжджав…
І понизивши голос до шелесту, Лео назвав мені прізвище члена Політбюро, який нещодавно побував в Америці.
– Ну, це вже ти заливаєш! – сказав я.
– Падлом буду, не брешу, – сказав Лео і по-блатному колупнув нігтем зуб.
Наступного ранку я встав раненько. Виходячи з дому, я побачив дві великі машини з вашингтонськими номерами. Одна легкова, друга автобус із написом «AMERICAN TELEYISION NEWS». Якісь люди розкручували кабель і заносили обладнання в будинок. Лише один стояв, нічого не роблячи, курив сигару.
– Джон? – здивувався я. – Це ви? Що ви тут робите? Хіба ви і для телебачення працюєте?
– О, так, – сказав Джон. – Я для всіх працюю. А ви що тут робите? Я гадав, ви вже далеко звідси. Якщо ви рішив передумати, вам доведеться платити дуже численна неустойка.
– Не хвилюйтесь, – сказав я. – До відльоту ще тиждень.
– Я не хвилююсь, – усміхнувся Джон. – Я знаю, що ви купив квиток. Я приїхав сюди не для вас, а для невеликий інтерв’ю у пан Карнавалов.
Із цими словами він пішов у будинок керувати встановленням обладнання, а я вирішив прогулятися вздовж озера.
Тут мені трапився Симич, котрий біг підтюпцем, він зі мною привітався не зупиняючись, наче ми щодня зустрічаємося з ним на цій доріжці.
Коли я прийшов до сніданку, там уже під керівництвом Джона метушилася вся команда операторів, освітлювачів і звукотехніків.
У їдальні за столом зібралися всі домочадці: Клеопатра Казимирівна, Жанета, Зільберович, Том і Степанида. Усі вони були схвильовані, а при моїй появі навіть зніяковіли, утім, усе відразу ж прояснилося.
Річ у тім, що, як дуже ввічливо сказала мені Жанета, Сим Симича зніматимуть у характерному домашньому оточенні за сніданком, серед найближчих людей, а оскільки я до найближчих не належу, то чи не буде моя ласка і чи не відмовлюся поснідати у себе в кімнаті.
Я образився і хотів тут-таки вийти. Зрештою, чого я тут сиджу? Чекаю, щоб оплатили мою поїздку? Я і сам достатньо забезпечений, щоб від такої нікчемної суми не залежати.
Я вже рушив до виходу, аж тут двері відчинилися й спочатку на візку завезли Джона, який, виставивши обтягнутий джинсами зад, припав до камери, а услід за Джоном з’явився й сам Сим Симич у тренувальному костюмі. Він йшов швидко, наче не помічав жодних камер і виношував у русі свої великі думки.
Утім, наблизившись до столу, він відразу змінився і повів себе, наче справжній денді, поцілував дружину, потім поцілував