Москва 2042. Володимир Войнович
Куди ж вони заподілися?
Я роззирнувся по кутках, аж раптом двері відчинилися й на порозі з віником і совком у руках з’явилася Степанида.
– Ой, пане! – вигукнула вона. – Ви тутка?
– Чого тобі треба? – запитав я.
– Та чого ж, прибратися трохи хотіла. Я ж думала, ви ондечки, а ви, диви, тутка. То я тоді, може, опісля?
На її обличчі блукала властива їй ідіотська усмішка.
– Пожди, – сказав я, – ти моїх капців випадково не бачила?
– Капців? – перепитала вона й стала думати, наче я їй задав теорему Піфагора. – А, а як же! – здогадалась вона нарешті. – Це ваші ці сліпери[6]. Такі рижі, без підборів. Як же, як же, бачила. Я їх туди під ліжко засунула, щоб не смерділи. Just a moment[7].
Вона стала навколішки й полізла під ліжко, націлившись на мене своїм неймовірним задом. Коротка спідниця її задерлася, оголивши напівпрозорі трусики з тонким мереживом.
О Боже! Я завжди був небайдужим до цієї частини жіночої конструкції, але такої спокуси ніколи в житті не відчував. Ці дві наповнених загадковою енергією півкулі притягували мене, як магніт.
Борючись зі спокусою, я спробував відвести очі й роздратовано запитав, що це вона там так довго марудиться.
– Зараз, пане! – донісся її співучий голос з-під ліжка. – Хвильку, тільки очі до темряви привикнуть.
– Та яка там темрява! – сказав я і, нагнувшись, хотів сам зазирнути під ліжко, але втратив рівновагу і вчепився руками в обидві її половинки, які тут-таки затремтіли.
– Ой, пане! – донісся її зляканий голос. – Та шо це ви таке робите?
– Нічого, нічого, – несамовито мимрив я, відчуваючи, як ніжні мережива сповзають із неї, наче піна. – Ти так і стій. Ти звикай до темряви. Зараз буде добре! Зараз ти все побачиш! Думаю, ти вже щось бачиш! – задихаючись, шепотів я, відчуваючи, як під моїм шаленим натиском вона слабшає і тане, як масло.
Мушу сказати, що я людина твердих моральних принципів. І всі мої знайомі знають мене як зразкового сім’янина. Але в цей момент я просто збожеволів і опанувати себе не міг.
Потім ми борюкалися на широчезному ліжку, перина лопнула, пух літав по всій кімнаті й прилипав до спітнілого тіла. Я втратив над собою всілякий контроль, стогнав, завивав, скреготів зубами. І вона також лебеділа мені всілякі ніжності, називаючи мене і миленьким, і золотеньким, і розбійником, і нахабою, і тішила мою гордість твердженнями, що такого мужчини вона в житті своєму не зустрічала.
Ми відлипли одне від одного лише перед обідом, на який я, пом’ятий і знесилений, ледве притягнув ноги. Я мав такий вигляд, що Жанета навіть запитала, чи, бува, не захворів я, а її проникливий братик не сказав нічого, але з його усміхненої пики я бачив, що він про все здогадався.
Мені було неприємно, що він здогадався, і я хотів поїхати після обіду, але, по-перше, не мав сил, а по-друге, вона обіцяла прийти до мене вночі. І прийшла, тільки-но Том її заснув, налигавшись бурбону.
Це була
Slippers – домашні капці (
Just a moment – хвилиночку (