Москва 2042. Володимир Войнович
виделкою. – Нісенітниця і бездум’я. Що таке – поділяють ідеї чи не поділяють? Для того щоб поділяти мої ідеї, треба мати мізки трохи більші за курячі. У заглотників мізки запльовані ідеологією, а у плюралістів ніяких мізків взагалі немає. І ті й інші не розуміють, що я кажу істину і лише істину і що бачу на багато десятиліть вперед. Ось візьміть, наприклад, його. – Симич тицьнув в мене пальцем. – Він також вважається начебто письменником. Але він нічого далі сьогоднішнього дня не бачить. І він замість того, щоб сидіти і працювати, їде кудись туди, в так зване майбутнє. Хоче дізнатися, що там відбудеться через шістдесят років. Я й так знаю, що там буде.
– Дуже цікаво! – вигукнув Джон. – Дуже цікаво. І що саме там буде?
Симич спохмурнів, відсунув миску й струсив із бороди крихти.
– Якщо світ не дійде до того, що я кажу, – сказав він, дивлячись просто в камеру, – нічого доброго там не буде. Ні там, ні деінде. Заглотники зжеруть весь світ і самих себе. Усе захоплять китайці.
– А якщо світ вас все-таки послухається?
– О, тоді, – пожвавішав і всупереч своїм принципам заусміхався Симич, – тоді все буде добре. Тоді розпочнеться загальне видужання, і розпочнеться перш за все в Росії.
– Якою ви бачите Росію майбутнього? Чи сподіваєтесь ви, що там візьме гору демократична форма правління?
– Ні в якому разі! – гаряче запротестував Симич. – Ваша розхвалена демократія нам, росіянам, не личить. Стан, коли кожен дурень може висловлювати свою думку і вказувати владі, що вона мусить чи не мусить робити, нам не підходить. Нам потрібен один правитель, який користується безумовним авторитетом і точно знає, куди йти і навіщо.
– А ви гадаєте, такі правителі бувають?
– Може, й не бувають, але можуть бути, – сказав Симич багатозначно й перезирнувся з Жанетою.
– Я жахливо вибачаюсь, – сказав Джон, подумавши. – Ви маєте на увазі когось конкретного чи це лише теорія?
– Ах, чорт! – раптом запалився Симич. Він ляснув себе по коліну, встав і нервово заходив по кімнаті. – От бачите, якщо я вам скажу те, що я думаю, то відразу зчиниться жахливе виття, плюралісти усього світу на мене накинуться, як собаки. Скажуть: Карнавалов хоче стати царем. А я бути царем не хочу. Я художник. Я мислю художньо. Я мислю образами. Я беру образ, обдумую його й кладу на папір. Зрозуміло?
– О, так, – невпевнено сказав Джон. – Загалом, зрозуміло.
– Ну так от. Я царем бути не хочу. Я ще не всі свої художні завдання виконав. Але іноді історичні обставини складаються так, що людина змушена взяти на себе місію, яку їй Господь визначає. Якщо іншої такої людини не знаходиться у світі, то вона мусить взяти це на себе.
– Якби вам випала така місія, ви не відмовилися б?
– Я відмовився б, якби була бодай одна людина, якій можна було б довірити. Але нікого навколо немає. Навколо одна дрібнота. І лише тому, якщо Господь запрагне написати сторінку історії цією рукою, – Симич підніс руку з виделкою, – тоді що ж…
Симич не договорив,