Москва 2042. Володимир Войнович
Жанета й Клеопатра Казимирівна) піднесли йому хліб-сіль.
Симич прийняв хліб-сіль, простягнув дівицям руку для поцілунку і, пришпоривши коня, віддалився однією з бокових алей.
На цьому церемонія, вочевидь, скінчилася. Усі учасники розійшлися.
Доки я натягував штани, Зільберович, як був, у формі та з автоматом, зазирнув до мене в келію.
– Усе спиш, старий? – сказав він із докором. – І навіть репетиції нашої не бачив.
– Бачив, – сказав я. – Усе бачив. Тільки не второпав, що все те означає.
– Чого ж тут не зрозуміти? – сказав Зільберович. – Тут і розуміти нема чого. Симич тренується.
– Невже сподівається повернутися на білому коні? – насмішкувато запитав я.
– Сподівається, старий. Звичайно, сподівається.
– Але про таке смішно навіть думати.
– Бачиш, старий, – добирав слова Зільберович. – Колись ти зустрів Симича в підвалі, злиденного й голодного, зі скринею, набитою нікому не потрібними брилами. Тоді тобі його плани також здавалися смішними. А тепер бачиш, що правда була його, а не твоя. То чому б тобі не припустити, що він і тепер бачить далі за тебе? Генії завжди бачать те, що нам, смертним, бачити не дано. Нам зостається лишень довірятися їм чи не довірятися.
Зізнаюсь, його слова мене майже не зачепили. Його колишня висока думка про мене давно вже розвіялася. Він Симича підносив під хмари, а мене ставив на один рівень із собою чи навіть нижче. Бо він все ж був при генії, а я теліпався сам по собі. Але я, розуміючи, що Лео людина пустопорожня, не образився. Я поглянув на годинника й запитав Зільберовича, як він думає: отримаю я місце на шестигодинний рейс просто в аеропорту чи варто забронювати його заздалегідь по телефону.
Зільберович поглянув на мене чи то здивовано, чи то знічено (я точно не зрозумів) і сказав, що полетіти сьогодні мені аж ніяк не випаде.
– Чому? – запитав я.
– Бо Симич із тобою ще не говорив.
– Ну так у нас іще досить часу.
– Це в тебе досить часу, – зауважив Зільберович – А в нього ні. Він хотів тебе прийняти під час сніданку, але ти спав. А в нього все розписано по хвилинах. О сьомій він встає. Півгодини – біг підтюпцем довкола озера, десять хвилин – душ, п’ятнадцять хвилин молитва, двадцять хвилин – сніданок. О восьмій п’ятнадцять він сідає за стіл, за чверть дванадцята сідлає Глагола…
Глаголом Симич назвав коня, якого я знав ще слабким, щойно відлученим від матері лошатком. Саме за цим жеребцем ми і їздили з Руді в Камарг. А потім я віз його на теплоході в Канаду. Він був ще маленький і хирлявий. Дорогою його хитало так, що він не міг стояти на ногах. Його нудило, і він нічого не їв, крім шматочків цукру, якими я годував його з руки. Я багато годин провів у спеціально влаштованому для нього стійлі. Я сидів там на низькій лавці, клав його голову до себе на коліна й однією рукою почісував шерстинки між вухами, а другою протягував йому кубик рафінаду, який він спершу обнюхував, а потім