Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
під піджаком. На вулиці вже спинили свої візки кілька цікавих молочарів. У будинках навпроти повідчинялися вікна, й у темних отворах біліли обличчя. Захихотіла якась жінка.
Арештованих – душ тридцять – посадили в машини, відкриті поліційні авто. Майже всі лізли в кузови мовчки, без заперечень. Серед них була й власниця будинку – гладка білява жінка років десь п’ятдесяти. Тільки вона одна галасливо протестувала. Кілька місяців тому вона сяк-так обладнала два незайнятих поверхи своєї старої, занедбаної кам’яниці під дешевенький пансіон. Незабаром пішла чутка, що там пускають ночувати нелегально, без прописки в поліції. У господині пансіону було тільки четверо пожильців із справною пропискою: один рознощик, один щуролов і дві повії. Решта всі приходили пізно ввечері. Були то майже поспіль емігранти або втікачі з Німеччини, Польщі, Росії та Італії.
– Ну, ну, лізьте в машину! – звелів офіцер хазяйці. – Усе це ви зможете пояснити нам у поліції. Там у вас буде досить часу.
– Я протестую! – репетувала жінка.
– Протестувати можете, скільки вам завгодно. А поки що поїдете з нами.
Два поліцаї підхопили хазяйку під руки й посадили в машину. Офіцер повернувся до Керна і Штайнера.
– Так, а тепер оцих двох. Та пильнуйте їх добре.
– Мерсі, – глузливо мовив Штайнер і поліз у кузов, а за ним і Керн.
Машини рушили.
– До побачення! – вереснув жіночий голос із котрогось вікна.
– Повбивайте їх, цих заброд-емігрантів! – ревнув іще хтось басом. – Щоб і харчів не переводили!
Вулиці були ще майже порожні, й поліційні машини їхали досить швидко. Небо над будинками відступало вище, яснішало, ширшало, стаючи прозоро-синім; але постаті арештантів у кузовах чорніли, мов ті верби під осіннім дощем. Дехто з поліцаїв жував бутерброди, запиваючи кавою з плескатих бляшаних баклажок.
Біля Аспернського мосту дорогу їм перепинив зеленярський автофургон. Поліційні машини загальмували, потім рушили знову. Тієї ж хвилини один з арештантів на другій машині переліз через борт і скочив униз, але, упавши боком на крило над колесом, зачепився полою пальта й гепнувся на бруківку.
– Стій! Тримайте його! – закричав офіцер. – Якщо тікатиме, стріляйте!
Авто різко загальмувало, поліцаї пострибали на брук і кинулися туди, де впав утікач. Водій озирнувся, побачив, що той лежить нерухомо на місці, й поволі подав машину назад.
Утікач лежав горілиць. Він ударився головою об камінь і лежав тепер, розкинувши руки й ноги, в розхристаному пальті, схожий на велетенського підстреленого кажана.
– Підведіть його! – гукнув офіцер.
Поліцаї нахилилися над людиною на бруку. Потім один випростався:
– Він не може встати. Певно, зламав щось.
– Як то не може? Поставте його на ноги!
– Носака йому добрячого, сам підхопиться, – байдужим тоном промовив поліцай, що вдарив Штайнера.
Чоловік застогнав.
– Він справді не може встати, – доповів іще один поліцай. – І кров тече з голови.
– Ат, чорт! – офіцер теж вийшов з машини. – Ані руш