Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
до єврейської лікарні, – порадив Штайнер. – Там його приймуть без формальностей. І навіть без грошей.
Офіцер пильно подивився на нього.
– А вам звідки це все відомо?
– Одвезімо його на станцію швидкої допомоги, – запропонував один поліцай. – Там завжди буває фельдшер або лікар. Їм видніше, що з ним робити далі. А ми його таким робом здихаємось.
Офіцер врешті вирішив це зробити.
– Гаразд, підніміть його. Поїдемо повз швидку допомогу. Там хто-небудь лишиться з ним. От халепа на мою голову!
Поліцаї підняли старого. Він застогнав і зблід. Його поклали на дно кузова. Старий здригнувся й розплющив очі. Вони неприродно блищали на змарнілому обличчі.
Офіцер закусив губу.
– Отаку дурницю встругнути! Старий чоловік, а стрибає, мов той хлопчисько… Ну, поїхали поволі.
Під головою пораненого помалу набігла калюжа крові. Вузлуваті пальці судорожно шкрябали дошки кузова. Уста поволі розтяглися в болісну гримасу, оголивши зуби. Здавалося, наче з-за цієї моторошно застиглої маски болю сміється хтось інший, сміється беззвучно й глузливо.
– Що він каже? – спитав офіцер.
Біля старого стояв навколішках поліцай – той самий, що й на вулиці, – і підтримував йому руками голову, щоб не так трусило. Він відповів:
– Каже, що хотів до своїх дітей. А тепер вони, мовляв, пропадуть з голоду.
– Ет, дурниці. Нічого з ним не станеться. А де вони?
Поліцай нахилився.
– Він не хоче сказати. Бо їх тоді вишлють. Вони всі тут без дозволу.
– Маячня якась… Що він іще каже?
– Просить вас вибачити йому.
– Що-що? – здивовано перепитав офіцер.
– Просить вибачити йому за оцей клопіт з ним.
– Вибачити? Що за вигадки! – офіцер, хитаючи головою, сторопіло подивився на старого.
Авто зупинилося біля пункту швидкої допомоги.
– Віднесіть його! – наказав офіцер. – Тільки обережно! Ви, Роде, залишайтесь біля нього, поки я не подзвоню вам.
Поліцаї підняли пораненого. Штайнер нахилився до нього й сказав:
– Ми знайдемо твоїх дітей, не дамо тобі пропасти. Чуєш, старий?
Єврей розплющив очі й знову заплющив. Троє поліцаїв понесли його до дверей. Руки його волоклися по бруку безживно, як у мерця. За кілька хвилин два поліцаї повернулись і сіли в машину.
– Він більш нічого не сказав? – спитав офіцер.
– Ні. Та він уже весь позеленів! Якщо зламав хребет, то довго не протягне.
– Клопіт великий, на одного жида менше, – озвався поліцай, що вдарив Штайнера.
– Вибачте, каже… – промимрив собі під носа офіцер. – І придумає ж! От диваки…
– Та ще в наш час, – докинув Штайнер.
Офіцер набундючився й гримнув:
– А ви заткніть пельку! Бо ми з вас ці більшовицькі фокуси виб’ємо!
Арештованих привезли до поліційного відділка на Елізабетпроменаде. З Керна та Штайнера зняли наручники, потім їх увіпхнули слідом за всіма іншими до великої напівтемної камери. Більшість