Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
ти не хочеш? – спитав Штайнер Керна.
– Я не вмію.
– Треба навчитися, хлопчику. Бо що ж ти робитимеш вечорами?
– Хай завтра. Зараз не хочеться.
Штайнер обернувся до нього. Кволе світло вирізняло глибокі зморшки на його обличчі.
– Що з тобою? Може, захворів?
Керн похитав головою.
– Та ні, нічого. Просто якась утома. Я полежу.
Шулер уже тасував карти – віртуозно, хвацько, з хрускотом.
– Хто здає? – спитав Пулярка.
Повноправний громадянин роздав по карті. Поляк дістав дев’ятку, Пулярка – даму, Штайнер і сам шулер – по тузові.
Шулер зиркнув спідлоба на партнерів.
– Прикупляємо.
І потяг карту. Знову туз. Шулер усміхнувся й передав колоду Штайнерові. Той недбало висмикнув спідню карту – жировий туз.
– Оце збіг! – засміявся Пулярка.
Та шулер не засміявся.
– Звідки ви знаєте цей трюк? – вражено спитав він Штайнера. – Ви що, професіонал?
– Де там! Аматор. І тим приємніше мені схвалення фахівця.
– Та ні, я не про те, – шулер не зводив із нього очей. – Річ у тому, що це мій винахід.
– А, он воно що! – Штайнер погасив сигарету. – Це я в Будапешті навчився. У тюрмі, перед висланням з Угорщини. Від одного там хлопчини. Катчер на прізвище.
– А, Катчер! Тепер розумію! – злодій зітхнув з полегкістю. – Катчер – то мій учень. А ви непогано натренувалися.
– Еге ж, – погодився Штайнер, – у цих мандрах чого тільки не навчишся.
Шулер передав йому колоду й замислено глянув на полум’я свічки.
– Світло погане… але ж ми, панове, гратимемо тільки так, для розваги, правда? Чесно…
Керн простягся на нарах і заплющив очі. Його сповнював якийсь туманний, сірий смуток. Від самого ранішнього допиту йому не йшли з думки батько й мати. Давно вже він не згадував їх… А зараз Керн ніби навіч бачив батька, як той повернувся з гестапо додому. Один конкурент, щоб довести його до руїни й потім за безцінь купити його невеличку фабрику гігієнічного мила та парфумів, доніс, нібито він провадив антидержавні розмови. План цей удався, як і тисячі подібних планів у ті дні. Просидівши півтора місяця в гестапо, Кернів батько повернувся додому зовсім зломлений. Він ніколи не розповідав, чого зазнав там; але фабрику продав конкурентові справді таки зовсім дешево. Невдовзі їх вислали й почалася нескінченна втеча. Із Дрездена до Праги; з Праги до Брно, звідти вночі через кордон в Австрію; другого дня поліція випхала їх назад у Чехословаччину, та через кілька день вони знову перебрались потай через кордон і дісталися до Відня – мати зі зламаною вночі рукою, на яку просто в лісі наклали сякі-такі лубки з двох виламаних гілляк; із Відня – в Угорщину, там перебули тиждень-другий у материних родичів, поки не дізналася поліція; потім прощання з матір’ю, котрій дозволили залишитися, як угорці родом; знову кордон, знову Відень, злиденна торгівля з-під поли – милом, одеколоном, підтяжками, шнурками; постійний страх пійматися; і той вечір, коли не повернувся батько; і місяці самотності,