Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
грати в скат, яс, тарок і покер: скат – для емігрантів, яс – для Швейцарії, тарок – для Австрії, а покер – про всякі інші випадки.
За два тижні викликали й Керна. Інспектор поліції завів його до кабінету, де сидів якийсь літній чоловік. Кабінет здався Кернові величезним і таким світлим, що він аж зажмурився: очі вже звикли до сутінків у камері.
– Ви Людвіг Керн, без підданства, студент, народилися тридцятого листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року в Дрездені? – байдужим голосом спитав чоловік за столом, дивлячись у якісь папери.
Керн кивнув. Він не міг говорити, в горлі раптом пересохло.
Чоловік за столом звів на нього погляд.
– Так, – хрипко вимовив Керн.
– Ви перебували в Австрії без документів, не зареєструвавшись в органах влади… – Чоловік швидко читав із протоколу. – Вас було засуджено до чотирнадцяти днів арешту, які ви вже відбули. Тепер вас буде вислано з Австрії. У разі повернення ви підлягаєте карі. Ось судовий вирок про ваше вислання. А отут ви повинні розписатися в тому, що вам оголошено вирок і повідомлено про кару, якій ви підлягаєте в разі повернення. Ось тут, з правого боку.
Урядовець запалив сигарету. Керн, мов заворожений, дивився на гладку старечу руку з товстими жилами, що тримала сірник. Через дві години цей чоловік позамикає шухляди свого стола й піде вечеряти. Після вечері, напевне, зіграє партію в тарок, вип’є одну-дві склянки молодого вина; годині об одинадцятій позіхне, гукне кельнера, розплатиться і скаже: «Втомився я сьогодні… Піду додому. Спати». Додому. Спати… У цю годину прикордонні ліси оповиє темрява, ворожа, моторошна пітьма, і загублена в цій пітьмі, самотня миготлива іскорка життя – Людвіг Керн утомлено чвалатиме, охоплений тугою за людьми і страхом перед ними. Що ж його відрізняє від оцього знудженого урядовця за письмовим столом? Тільки клаптик паперу, що називається паспортом. Кров їхня має однакову температуру, очі – однакову будову, нерви реагують на однакові подразники, думки їхні йдуть однаковими шляхами – а проте їх розділяє безодня, ні в чому вони не рівні, що для одного – насолода, те для другого – мука, один – імущий, другий – позбавлений усього; і безодня, що їх розділяє, – це всього лиш невеличкий аркушик паперу, на якому написано тільки прізвище та ще кілька нічого не вартих відомостей.
– Ось тут, праворуч, – повторив урядовець. – Ім’я й прізвище.
Керн насилу опанував себе й підписався.
– Вибирайте, до якого кордону вас одвезти.
– До чеського.
– Гаразд. За годину поїдете. Вас повезе супровідник.
– У мене лишилися деякі речі в готелі, де я жив. Можна спершу піти забрати їх?
– А що за речі?
– Валізка. Білизна тощо.
– Гаразд. Можна буде зайти дорогою на вокзал. Скажете поліцаєві, який вас супроводитиме.
Інспектор одвів Керна назад до камери й забрав Штайнера.
– Ну що там? – нетерпляче запитав Керна Пулярка.
– За годину нас випустять.
– Єзус Христус! – вигукнув поляк. – Знову