Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
велику, суху, теплу руку.
– Щасти тобі. Може, колись іще побачимось. Я вечорами буватиму іноді в кафе Шперлера. Спитай там про мене, як потрапиш до Відня.
Керн кивнув.
– Ну, бувай здоров. І не забувай моєї картярської науки. Це непогана розвага, думати не треба. Жадана мета для людини без притулку. В яс і тарок ти навчився непогано. У покер треба більше ризикувати. Сміливіше блефувати.
– Гаразд, – сказав Керн. – Я блефуватиму сміливіше. Дякую тобі. За все.
– Від вдячності одвикай. А втім, ні, не треба. З нею все-таки легше прожити. Людям, звичайно, на неї начхати, але тобі самому легше буде. Це трохи зігріває душу, коли часом можеш відчувати вдячність. І пам’ятай: хоч би що було – все краще, ніж війна.
– І краще, ніж смерть.
– Про смерть не знаю, мертвим я не був. Але, у всякому разі, краще, ніж агонія. Ну, бувай, хлопчику!
– Бувай, Штайнере!
Керн іще трохи посидів. Небо вже заясніло, і земля довкола лежала повита спокоєм, безлюдна.
Керн тихо сидів у сутінку під буком. Ясна, пронизана місячним промінням зелень листя напнулась над ним, мов велике вітрило, – неначе вітер тихо ніс Землю крізь безмежні сині простори, повз сигнальні вогники зірок і маяк місяця.
Керн вирішив спробувати ще вночі дістатися до Братислави, а звідти – до Праги. У великому місті завжди безпечніше. Відкривши валізку, вийняв чисту сорочку й шкарпетки, щоб переодягтися: неохайний вигляд міг збудити підозру. Та й тюремного духу хотілось позбутися.
Химерне почуття сповнило його, коли він стояв у місячному сяйві голий. Він здавався сам собі загубленою дитиною. Керн квапливо взяв чисту сорочку, що лежала перед ним на траві, й натягнув на себе. Сорочка була синя – це практично, не так брудниться. У світлі місяця вона здавалася фіолетово-сірою.
Ні, він не піддасться зневірі.
До Праги Керн приїхав пополудні, залишив валізу на вокзалі в камері схову й пішов просто в поліцію. Не реєструватись; він тільки хотів спокійно обміркувати, що йому робити далі. А поліційне управління – найкраще місце для цього. Там не патрулюють поліцаї й не питають ні в кого документів.
Керн сів у коридорі на лаві, навпроти кабінету, де реєстрували емігрантів.
– Тут іще той, з еспаньйолкою, приймає? – спитав він свого сусіда по лаві.
– Той, що я знаю, – без еспаньйолки.
– А… Може, того перевели куди-небудь… А які тут шанси зараз?
– Нічого, непогані, – відповів Кернів сусід. – На кілька днів дозвіл дають без мороки. А далі вже важче. Забагато нас тут стало.
Керн задумався. Якщо він дістане кількаденний дозвіл на проживання, то зможе одержати в комітеті допомоги біженцям талони до їдальні та картку на безплатне місце в готелі на якийсь тиждень – це йому було відомо ще з минулого разу. Якщо ж не дістане дозволу – його можуть заарештувати й випхати назад за кордон.
– Ваша черга, – сказав Кернів сусід.
Керн глянув на нього.
– Як хочете, йдіть ви. Я не поспішаю.
– Гаразд. –