Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк

      – Дитина правду каже, – озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. – Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!

      Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.

      Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.

      Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов від тиску невидимої руки, двері самі зачинилися за його спиною.

      Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.

      Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.

      Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.

      – Шуман? – спитав старий зі шрамом.

      Скрипаль кивнув.

      – Грай іще, – сказала дівчинка. – Заграй такої, щоб весело було. Бо тут сумно.

      – Міріам! – тихо покликала мати.

      – Добре, – мовив скрипаль і знову підняв смичок.

      Керн глянув навколо. Він побачив схилені голови й світлі плями відкинутих назад облич, побачив смуток, зневіру – і тиху радість, що її на хвилину розлила по тих обличчях мелодія скрипки. І він згадав усі отакі дожидальні, що їх йому вже чимало довелось побачити, повні знедолених, єдина провина яких – те, що вони народилися на світ і живуть. Як же можуть водночас існувати на світі така недоля й оця музика? Як це збагнути? У цьому були водночас безмежна втіха і жахливий глум.

      Керн бачив, що голова скрипаля лежить на скрипці, мов на плечі коханої. Присмерк у залі густішав, а він думав: «Ні, я мушу жити! Я не загину! Я мушу жити. Життя таке барвисте й солодке, я ж його ще не знаю, це музика, це поклик, голос із-за далеких лісів, незнаних обріїв, з невідомих ночей! Я хочу жити!»

      Він не зразу помітив, що скрипка вже затихла.

      – Що це ти грав? – спитала дівчинка.

      – «Німецькі танці» Франца Шуберта, – хрипким голосом відповів скрипаль.

      Старий, що сидів біля нього, засміявся.

      – Німецькі танці! – І, провівши рукою по шраму на лобі, повторив: – Німецькі танці!

      Секретар біля дверей увімкнув світло й сказав:

      – Хто наступний? Заходьте!