Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п’ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів «язика».
За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.
Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів Штайнера здивованим поглядом.
– Уже й назад?
– Квиток до Відня, в один кінець, – відказав Штайнер.
– Швиденько обернулися, – не вгавав кондуктор.
Штайнер зиркнув на нього спідлоба.
– Я знаю, в чім річ, – вів далі кондуктор. – Таких, як ви, тут возять по кілька разів на день, то ж ці супровідники вже мені очі намуляли, хай їм біс. Вас везли в цьому самому вагоні, ви, либонь, і не помітили, еге?
– Я взагалі не розумію, про що ви говорите.
Кондуктор засміявся.
– Нічого, зрозумієте. Станьте в задньому тамбурі. Як надійде ревізор, зіскочите. Та в цю пору навряд чи який біс буде. А вам усе-таки не витрачатися на квиток.
– Чудово.
Штайнер вийшов у тамбур. Його обвівало вітром; у темряві пропливали назад вогники маленьких виноградарських сіл. Він дихав на повні груди, впиваючись найміцнішим у світі хмелем – хмелем свободи. Він відчував плин крові у своїх жилах, силу своїх м’язів. Його не спіймали, він живий, він вирвався!
– На закури, брате, – сказав він кондукторові, що вийшов до нього в тамбур.
– Давай. Тільки зараз мені курити не можна. Служба.
– Але ж мені можна?
– Тобі можна. – Кондуктор добродушно всміхнувся. – Хоч у цьому тобі легше, ніж мені.
– Еге, хоч у цьому мені легше, – погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.
Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.
Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одазу ж квапливо сказала:
– Вам тут жити не можна!
– Та що ви! – скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.
– Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!
– Луїзочко, – спокійно мовив Штайнер, – ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце – одне з найбезпечніших.
Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:
– Ви мене занапастите!
– Як прекрасно! Я все життя про це мріяв – когось занапастити. Ви – романтична натура, Луїзочко. – Штайнер оглядівся по кімнаті. – У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.
– Кави? І горілки?
– Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?
Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:
– Авжеж, є.
– Оцього мені й треба! – Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. – Ви теж вип’єте?
– Я?!
– Та ви ж, ви! А хто ж іще!
– Ні, не хочу.
– Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому – це якось бездушно.