Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
шилінгів. Зовсім фальшивого не купиш дешевше як за півтори тисячі. Правда, такий я б вам і не радив купувати.
Черніков струснув попіл з сигарети.
– Від Ліги Націй вам однаково поки що нема чого сподіватись. Надто нелегальним, безпаспортним іммігрантам. Нансен, який домігся паспортів для нас, помер…
– Чотириста шилінгів! – промовив Штайнер. – А в мене в кишені всього двадцять п’ять.
– Можна поторгуватись. Я гадаю, за триста п’ятдесят вони віддадуть.
– Проти моїх двадцяти п’яти це те саме. Та що балакати – треба добути грошей. Де вона, ця ваша «Алебарда»?
Черніков витяг із кишені папірця.
– Ось адреса. Тут і ім’я кельнера, який у них за посередника. Скажете йому, і він їх покличе. За це йому треба дати п’ять шилінгів.
– Гаразд… Спробую щось придумати. – Штайнер акуратно сховав записочку з адресою. – Щиро дякую вам за турботу, Черніков.
– Що ви, що ви! – Росіянин махнув рукою. – Якщо є змога, чом же не допомогти! Бо ж і сам можеш враз опинитись у такому становищі.
– Звісно. – Штайнер підвівся. – Я вас потім розшукаю і скажу, що в мене вийшло.
– Гаразд. Я тут у цей час часто буваю. Граю в шахи з одним південно-німецьким майстром. Бачите, отой кучерявий. Я за добрих часів ніколи не сподівався, що матиму щастя грати з таким світилом. – Черніков усміхнувся. – Я ж завзятий шахіст…
Штайнер уклонився йому й попрямував до дверей, переступивши дорогою через кількох молодиків, що з роззявленими ротами спали попід стіною. Коло столу ландгеріхтсрата Епштейна сиділа, склавши руки, опасиста єврейка й дивилась на адвоката, котрий єлейним голосом щось пояснював їй. На столі перед нею лежало пів шилінга, а поряд, наче великий хижий павук, волохата ліва рука Епштейна.
Вийшовши надвір, Штайнер глибоко зітхнув. Після мертвотного диму й сірої безнадії в кафе свіже нічне повітря було мов те вино. «Треба вирватися з цього кола, – подумав він. – За будь-яку ціну вирватись!»
Штайнер глянув на годинник. Було вже пізно. Проте він вирішив ще спробувати побачитися з шулером.
Невеличкий бар, що його шулер назвав Штайнерові як свою резиденцію, був майже порожній. Тільки двоє вичепурених дівчат сиділи, мов папуги, на високих табуретах перед нікельованим бар’єром.
– Фреда тут не було? – спитав Штайнер бармена.
– Фреда? – Бармен пильно подивився на нього. – А навіщо вам Фред?
– Хочу з ним удвох Богу помолитись, друже. Що ж іще?
Подумавши трохи, бармен сказав:
– Він уже з годину як пішов.
– А він ще прийде?
– Звідки я знаю…
– Ну, добре. Я все-таки почекаю. Налийте мені чарку горілки.
Штайнер прождав з годину. Він сидів і підраховував, скільки зможе нашкрябати грошей, попродавши все, що має. Але більше сімдесяти шилінгів не виходило.
Дівчата, розмовляючи, придивлялися до ньйого, посиділи ще трохи й подибали до дверей. Бармен знічев’я почав кидати з келишка гральні кості.
– Зіграємо? – озвався Штайнер.
– Про мене…
Кинули. Штайнер виграв. Потім чотири рази підряд