Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
пилососами і грамофонами.
– Я так і думав… – Професорів погляд став байдужим. – Ну, пробачте, будь ласка, – сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.
У їдальні давали перловий суп із м’ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.
– Чому ви не їсте? – спитав він здивовано.
– Не можу.
– Ви хворі?
Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.
– Ні.
– Так не годиться. Їжте! – сказав Керн.
Скрипаль промовчав. Він запалив сигарету й кілька разів квапливо затягнувся. Потім одсунув тарілку й нарешті випалив:
– Так же не можна жити!
Керн втупив у нього очі.
– У вас немає паспорта?
– Та ні, є. Але… – Скрипаль нервово погасив сигарету. – Як же можна так жити?! Отак без нічого! Без ґрунту під ногами!
– Господи! – обурився Керн. – У вас же є паспорт і ваша скрипка!..
Скрипаль зиркнув на нього спідлоба й роздратовано вигукнув:
– До чого тут паспорт і скрипка! Невже ви не розумієте?..
– Та чого там…
Керна охопило безмежне розчарування. Він думав, що той, хто вміє так грати, має бути зовсім особливою людиною. Людиною, від якої є чого навчитись! А тепер він бачив перед собою охопленого розпачем чоловіка, який здавався йому – хоч був на добрих п’ятнадцять років старший за Керна – вередливою дитиною. «Перша стадія еміграції, – подумав Керн. – Дарма, оговтається…»
– Ви справді не їстимете супу? – спитав він.
– Ні.
– То віддайте його мені. Я ще голодний.
Скрипаль підсунув йому тарілку. Керн повільно виїв її. Кожна ложка супу – це сила, це снага боротися з недолею, і він не хотів утратити ані краплі цієї снаги! Доївши суп, Керн підвівся.
– Дякую вам за суп. Я, правда, волів би, щоб ви з’їли його самі.
Скрипаль глянув на нього. Обличчя його прорізали зморшки.
– Ви, певне, цього ще не розумієте, – холодно промовив він.
– Та це легше зрозуміти, ніж ви гадаєте, – відказав Керн. – Ви просто нещасні, та й годі.
– А хіба цього ще не досить?
– Ні. Кожен спершу думає, ніби це щось виняткове. Але, попоневірявшись тут іще трохи, ви збагнете, що нещастя – це найбуденніша в світі річ.
Керн вийшов на вулицю і здивувався, побачивши на тротуарі навпроти професора. Той походжав туди й сюди у своїй характерній позі – руки за спиною, стан трохи нахилений уперед, – так він звичайно походжав за кафедрою, пояснюючи студентам якесь новітнє разюче відкриття в онкології. Тільки тепер він думав напевне про пилососи та радіоли.
Керн спершу був завагався: раніше він нізащо не наважився б заговорити з професором. Але тепер, після розмови зі скрипалем, він попрямував до старого.
– Пане професор, – сказав він, – вибачте, що я вас турбую. Не гадав я, що зможу коли-небудь дати вам