.
хотів торгувати пилососами.
– Мабуть, ви маєте рацію. – Професор подав йому руку. – Щиро вам дякую. Ви дуже люб’язні… – Голос його раптом став дивно тихим, майже запобігливим, немов у школяра, що не вивчив уроку.
Керн закусив губу.
– Я жодної вашої лекції не пропустив…
– Так, так… – Професор схвильовано підняв руку. – Дуже вам вдячний, пане… пане…
– Керн. Але це не має значення.
– Що ви, що ви, пане Керн! Вибачте, будь ласка. У мене вже, знаєте, пам’ять якась така стала… Ще раз дякую вам. Я, мабуть, спробую зробити так, як ви кажете, пане Керн.
Готель «Бристоль» був невеликим занедбаним будинком, орендованим комітетом допомоги біженцям. Керна помістили в кімнаті, де жили ще двоє емігрантів. Після їжі його зморила втома, й він зразу ліг спати. Його сусідів по кімнаті десь не було, і він не чув, коли вони повернулися.
Серед ночі Керн прокинувся, почувши якийсь крик, і схопився з ліжка. Не думаючи, він схопив валізку й одяг, вискочив з кімнати й побіг коридором.
Але в коридорі було тихо. На майданчику сходів Керн спинився, поставив валізу й прислухався. Тоді стиснутими кулаками провів по обличчю. Де це він? Що сталося? Де поліція?
Помалу він прийшов до тями. Окинув себе поглядом і всміхнувся з полегкістю. Адже він у Празі, в готелі «Бристоль», і має двотижневий дозвіл на проживання. І лякатись нема ніякої причини. Певне, йому щось наснилося. Керн пішов назад, думаючи: «Треба взяти себе в руки. Мені ще нервового розладу бракувало. Тоді вже зовсім кінець».
Він одчинив двері кімнати й помацки знайшов своє ліжко – праворуч, під стіною, поставив тихенько валізу, повісив на бильце одяг. Потім намацав ковдру й хотів був уже лягти, як раптом відчув під рукою щось м’яке, тепле, живе й відсахнувся, мов обпікся.
– Хто це? – спитав сонний дівочий голос.
Керн затаїв дух. Він переплутав кімнати!..
– Хто тут? – знову спитав голос.
Керн боявся поворухнутись. Його аж у піт вкинуло.
За хвилину-дві почулося зітхання, потім у ліжку наче перевернулися на другий бік. Керн постояв ще кілька хвилин. Та з темряви чути було тільки глибоке дихання. Він нишком намацав своє манаття і вийшов навшпиньках.
У коридорі біля дверей його кімнати стояв якийсь чоловік у сорочці. Він крізь окуляри пильно подивився на Керна, що з одягом і валізою в руках вийшов із сусіднього номера. Керн був надто збентежений, щоб пускатись у пояснення. Він мовчки пройшов у відчинені двері повз чоловіка, який навіть не оступився з дороги, поклав свої речі й ліг, спершу обачно провівши рукою по ковдрі. Але під нею не було нікого.
Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:
– Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..
Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку й спитав у темряву:
– Що це?
Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік