Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
туди.
Він підвівся.
– Дякую за каву й за сливовицю, Терезо. Я сьогодні прийду пізно. Ліжко мені дайте на першому поверсі, й щоб вікно у двір. Тоді легше буде накивати п’ятами в разі чого.
Хазяйка хотіла була ще щось сказати, але Штайнер підняв руку:
– Тихо, тихо, Терезо! Якщо двері будуть замкнені, я скличу сюди всю віденську поліцію. Але я певен, що вони будуть відчинені. Давати притулок бездомним – заповідь Господня. За це дається на небі тисяча років найвищого блаженства. Рюкзак я залишаю у вас.
Штайнер пішов. Він знав, що переконувати хазяйку далі – марна річ, і йому була добре відома невідпорна дія залишених речей на міщанську психіку. Його рюкзак буде для нього кращим квартир’єром, ніж усі дальші умовляння. Самою своєю мовчазною присутністю він подолає останній опір хазяйки.
Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він хотів побачити росіянина Чернікова. Вони ще в камері домовились чекати один одного в цьому кафе після півночі першого й другого дня по звільненні Штайнера. Черніков пообіцяв Штайнерові розвідати, чи можливо у Відні купити фальшиві документи.
Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.
Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною – користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. А з п’ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.
Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:
– Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.
Штайнер похитав головою.
– Костюм? Білизну? Черевики? – гладкий свердлив Штайнера очима. – Може, обручку?
– Іди ти до біса, стервоїде! – буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.
Повз столик протюпав офіціант. Штайнер гукнув його:
– Гей, кельнере! У вас є коньяк?
Той озирнувся на Штайнера й підійшов.
– Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей – ландгерихтсрат[2] Епштейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.
– Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.
Кельнер приклав до вуха долоню.
– Я правильно почув? Ви сказали – коньяк?
– Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.
– Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.
– Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.
Кальнер приніс коньяк і став біля столу.
– У чім річ? – спитав Штайнер. – Ви хочете дивитись,
Крайовий радник юстиції.