Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
кімнатою. Цементована тераса перед нею вела в обгороджений муром садочок, де росло кілька кущів бузку.
Крізь скляні двері Керн заглянув туди. Дівчина сиділа за одним із столів, спершись на нього ліктями, й читала книжку. Більше там не було нікого. Керн не міг стриматись, він одчинив двері й увійшов до салону.
Почувши, як рипнули двері, дівчина підвела очі. Керн зніяковів.
– Добривечір, – нерішуче сказав він.
Дівчина подивилась на нього, кивнула і знову схилилася над книжкою.
Керн сів у кутку. Посидівши трохи, підвівся й узяв зі столу кілька газет. Він раптом здався сам собі досить-таки смішним і вже не радий був, що зайшов сюди. Але встати й вийти отак зразу – це теж здавалося йому майже неможливим.
Керн розгорнув газету й почав читати. Трохи згодом він побачив, що дівчина взяла сумочку, вийняла звідти срібний портсигар, відкрила його, але, так і не взявши сигарети, знов закрила і вкинула в сумочку.
Керн мерщій поклав газети й підвівся.
– Я бачу, ви забули сигарети. Дозвольте вам прислужитися.
Він видобув свою пачку. Дорого дав би він зараз, щоб мати портсигар! Пачка була пом’ята, розірвана. Керн подав її дівчині.
– Правда, я не знаю, чи ви такі куритимете. Портьє допіру погребував.
Дівчина зиркнула на пачку.
– Я курю такі самі.
Керн засміявся.
– Вони ж найдешевші. Ми вже немов розповіли одне одному історію свого життя.
– По-моєму, готель сам їх розповідає.
– Теж правда.
Керн витер сірника й підніс дівчині вогонь. Кволий червонястий вогник освітив вузьке смагляве обличчя з густими темними бровами. Очі в дівчини були великі, ясні, уста повні й лагідні. Керн не зміг би сказати, чи вона вродлива й чи подобається йому; в нього тільки було чудне відчуття якоїсь далекої, невловимої спорідненості з нею: він же торкався рукою її грудей, ще навіть не бачивши її самої. Дівчина зітхнула, і раптом Керн, сам розуміючи, що це смішно, хапливо сховав ту руку в кишеню.
– Давно ви з Німеччини? – спитав він.
– Два місяці.
– Не дуже, значить…
– А по-моєму, безмірно давно.
Керн здивовано кліпнув очима. Однак потім сказав:
– Ваша правда. Два роки – це недовго. Але два місяці – це безмірно довго. І все-таки тут є своя перевага: чим довше це триває, тим коротші стають місяці.
– А ви гадаєте, це ще довго триватиме? – спитала дівчина.
– Не знаю. Я вже не думаю про це.
– А я тільки про це й думаю.
– Перших два місяці я теж тільки про це думав.
Дівчина мовчала. Вона сиділа, замислено схиливши голову, й курила, глибоко затягуючись. Керн дивився на густе, ледь хвилясте чорне волосся, що облямовувало її лице. Йому хотілося сказати щось незвичайне, розумне, дотепне, але ніщо не спадало на думку. Він силкувався пригадати, як поводились у таких ситуаціях галантні герої прочитаних ним книжок, але пам’ять його немов висохла до дна, та й герої ті, либонь, ніколи не потрапляли до емігрантського готелю в Празі.
– Вам не темно читати? –