Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
вийшли перші, за ними Штайнер, а позад нього – гладун. Штайнер знав, що небезпечний для нього тільки брюнет; той зробив помилку, пішовши вперед. Проходячи дверима, Штайнер вихнув ногою назад, ударивши гладкого в живіт, і щосили, наче молотом, вгатив чорнявого кулаком по потилиці, аж той поточився зі сходів і налетів на миршавого. А Штайнер одним стрибком вилетів надвір і рвонув вулицею, поспішаючи втекти, поки вороги не отямились. Він знав, що це його єдиний шанс, бо на вулиці з трьома йому не впоратися. Ззаду почувся крик; Штайнер озирнувся, не зупиняючись, але ніхто за ним не гнався. Вони, видно, надто сторопіли.
Штайнер уповільнив крок, а незабаром вийшов на люднішу вулицю. Перед вітриною якогось салону мод він зупинився й глянув на себе в скло. «Шулер і шахрай, – майнула думка. – Зате півпаспорта є!» Кивнувши своєму відображенню, він пішов далі.
Керн сидів на мурованій огорожі старого єврейського кладовища й при світлі вуличного ліхтаря лічив свої гроші. Він цілий день ходив зі своїм крамом у районі Святокршизької гори. Це були бідні квартали, але Керн знав, що біднота жалісливіша й ніколи не кличе поліцію. Він уторгував тридцять вісім крон: день випав щасливий.
Керн сховав гроші й спробував розібрати напис на старовинному кам’яному нагробку, приваленому до муру біля його ніг.
– Рабі Ізраїль Лейб, померлий у стертому році, колись, напевне, вельми вчена людина, а нині жменька струхлих кісток під землею, – сказав він, прочитавши ім’я, – що ти мені порадиш? Удовольнитись і йти додому чи ризикнути ще, спробувати дотягти до п’ятдесяти крон?
Керн витяг п’ятикронову монету.
– Тобі, старий, це, певно, байдужісінько, правда? Ну що ж, спитаємо емігрантську долю – випадок. Герб – удовольнитись, решка – ризикнути.
Підкинувши монету вгору, він підставив долоню. Монета скотилася з руки й упала на нагробок. Керн сплигнув із муру й обережно підняв її.
– Решка! На твоєму нагробку! Отже, й ти радиш мені те саме, рабі! Ну, тоді вперед!
І рушив до найближчого будинку, немов у приступ на якусь фортецю.
На першому поверсі йому не відчинили. Він постояв трохи й піднявся вище. На другому поверсі до нього вийшла гарненька служниця; побачивши портфель, вона закопилила губу й мовчки зачинила двері в нього перед носом.
Керн піднявся ще вище. На третьому поверсі йому – тільки після другого дзвінка – відчинив чоловік у розстебнутій жилетці. Він обурено перебив Керна мало не на першому слові:
– Одеколон? Парфуми? Ну й нахаба! Ви що, читати не вмієте? Мені, наче навмисне мені, головному представникові парфумерної фірми Лео, ви посміли нав’язувати свій непотріб?! Геть звідси!
Він грюкнув дверима. Керн запалив сірника й прочитав латунну табличку. Дійсно, Йозеф Шимек сам продавав мило, одеколон і парфуми, тільки оптом.
Керн похитав головою.
– Рабі Ізраїль Лейб, – промурмотів він, – що це означає? Невже ми не зрозуміли один одного?
Він зійшов на четвертий поверх і подзвонив. Відчинила добродушна огрядна жінка.
– Заходьте, заходьте, – приязно сказала вона, побачивши його. – Німець, еге? Емігрант? Заходьте, чого ж ви стоїте!
Керн