Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
це заспокоює, – повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. – Не знаю сам чому, але заспокоює.
– Вірю, – погодився Керн.
– Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.
Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.
– А я не пам’ятаю віршів, – сказав він. – Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.
– Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.
Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться від думки про нього.
– Якби знати, куди подітись увечері, – сказав він. – Чиста кара – оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки – як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, – теж не маю ніякої охоти.
Рабе сів на ліжко.
– А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти вечір. Потім навіть не пам’ятаєш, що ти бачив, але принаймні думати не треба.
Він стягнув шкарпетки з ніг.
– У кіно, – повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. – Ви знаєте людей тут у готелі? – спитав він Рабе.
Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.
– Знаю декого. А навіщо вам? – Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.
– Із оцього номера, праворуч нас?
Рабе подумав трохи.
– Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.
– Ні, мене цікавить не вона.
– Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, – озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. – А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!
Керн зашарівся.
– Дивина, – не вгавав Мариль. – Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші – ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?
– Прогорів начисто. Готові гроші втратив.
– Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.
– Та оце ж збираюсь, – відповів Керн. – Хочу піти в кіно.
– Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?
– Не знаю. Я ж із нею не знайомий.
– Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-небудь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага – найперша окраса молодості.
– Гадаєте, вона піде зі мною?
– А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!
– Підіть у «Ріальто», – докинув Рабе зі свого ліжка. – Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.
– Марокко – це саме те, що треба, – підтвердив Мариль. – І для дівчат теж.
Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.
– Мені