Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
за годину принесли готовий паспорт. Штайнер заплатив їм гроші й поклав його в кишеню.
– Ну, щасти вам доля! – сказав балакун. – І ще одна порада. Коли скінчиться термін, прийдіть до нас, ми продовжимо. Змиємо дату і впишемо нову. Це робиться дуже просто. Єдині можливі труднощі – віза на виїзд. Що пізніше вона вам буде потрібна, то краще – довше можна міняти дату.
– Так це ж можна зробити й зараз!
Балакун похитав головою.
– Не треба. Так ви матимете поки що справжній паспорт; ви могли його просто знайти. Замінити фото – це не такий тяжкий злочин, як підробка записів. Адже маєте ще цілий рік попереду. А мало що може статися за рік!
– Треба сподіватись.
– Ви, звісно, самі розумієте, що все це – абсолютна таємниця. І в наших, і у ваших інтересах. Нікому ні слова, хіба що – серйозна рекомендація. Ви ж знаєте, як нас знайти. Ну, бувайте здорові.
– На все добре.
– До відзеня, – буркнув мовчун.
– Він не вміє по-німецькому, – усміхнувся його товариш, помітивши здивований погляд Штайнера. – Але на печатках руку набив – просто диво! Це, звичайно, між нами.
Штайнер пішов на вокзал, де в камері схову лежав його рюкзак. Напередодні ввечері він вибрався з пансіону, переночував на лаві в парку, вранці у вокзальній убиральні зголив вуса, а потім сфотографувався.
Нестямна радість охопила його. Отже, він – робітник Йоганн Губер із Граца!
Раптом він зупинився. У нього ж лишилась не владнана ще одна справа з тих часів, коли він звався Штайнером! Він зайшов до кабінки таксофону й почав шукати в телефонному довіднику номер, мурмочучи;
– Леопольд Шефер… Траутенаугассе, двадцять сім.
Це ймення й адреса міцно засіли в його пам’яті.
Знайшовши номер, він подзвонив. Озвався жіночий голос.
– Поліцай Шефер удома? – спитав Штайнер.
– Удома, зараз покличу.
– Не треба, – квапливо відказав Штайнер. – Це дзвонять із поліційного відділка на Елізабетпроменаде. На дванадцяту годину призначено облаву. Поліцай Шефер повинен прибути сюди об одинадцятій сорок п’ять. Ви зрозуміли?
– Атож. Об одинадцятій сорок п’ять.
– Гаразд. – Штайнер повісив слухавку.
Траутенаугассе виявився вузеньким тихим завулком з одноповерховими будиночками. Штайнер знайшов будинок номер двадцять сім і пильним оком оглянув його. Будинок нічим не відрізнявся з-поміж інших, однак здався йому особливо гидким. Потім він одійшов трохи далі й став чекати. Поліцай Шефер вийшов з дому квапливо, з виглядом заклопотаної людини, важко гупаючи чобітьми. Штайнер рушив йому назустріч, так щоб зійтися з ним у темнішому місці. Зіткнувшись з Шефером, він явно умисне щосили штовхнув його плечем.
– Ви що, п’яний? – поточившись, ревнув поліцай. – Не бачите, що перед вами службова особа в уніформі?
– Не бачу, – відказав Штайнер. – Я бачу перед собою паскудного сучого сина й більш нічого. Сучого сина, чуєш?
Шеферові на мить одібрало мову.
– Ти що, сказився? – нарешті тихо