Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
й погромами. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний – порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!
Через півгодини за стіною почувся кволий крик.
– Бісові душі! – схопився Мариль. – Упорались! У світі стало на одного чеха більше! За це варто випити. Наливайте, Керне! За найбільше таїнство цього світу, за народження людини! А ви знаєте, чому народження – це таїнство? Тому, що потім усе одно мусиш помирати. Ну, хай живе!
Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров’ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.
– Живісіньке! – пробурчав він. – Знайдеться тут що-небудь… – Він підняв згорток білої тканини. – Дарма, згодиться й це. Фройляйн!
Лікар передав Рут дитину й пелюшки.
– Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…
Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.
– Що це у вас, коньяк?
Мариль налив йому чарку й спитав:
– Цікаво, що буває на серці в лікаря, коли він бачить, як день у день будують нові крейсери й бомбовози, а шпиталі не будують? Адже ж перші існують виключно для того, щоб наповнювати другі!
Лікар підвів на нього очі.
– Паскудно, хай йому біс! Препаскудно! Завидна доля – з якнайбільшою вправністю латати людей, щоб їх потім з якнайбільшою брутальністю знову роздирали на шматки! Чому б тоді не вбивати зразу немовлят? Це ж куди простіше!
– Любий друже, – відказав депутат рейхстагу Мариль, – убивати дітей – це злочин. А вбивати дорослих – справа національної честі.
– Нічого, в майбутній війні жінок і дітей теж не милуватимуть, – буркнув лікар.
– Брауне! – гукнув із суміжної кімнати його колега.
– Іду!
– Стонадцять чортів! Здається, не все гаразд… – промовив Мариль.
Невдовзі Браун повернувся – змарнілий, хмурний.
– Розрив шийки матки, – сказав він. – Нічого не можна вдіяти. Спливає кров’ю.
– Нічого не можна вдіяти?
– Нічого. Перепробували все. Кров не спиняється.
– А може, переливання?.. – спитала Рут, що саме з’явилася в дверях. – Я б дала свою кров.
Лікар похитав головою.
– Марна річ, дівчинко. Якщо не спиниться сама…
Він знову вийшов, покинувши двері відчиненими. Світлий прямокутник здавався якимсь нереальним. Троє в кімнатці сиділи й мовчали. Увійшов кельнер.
– Прибрати зі столу?
– Не треба.
– Налити й вам? – спитав Мариль Рут.
Дівчина похитала головою.
– Все-таки випийте. Вам полегшає. – Він налив їй півчарки.
Уже стемніло. Лише на обрії над дахами оранжевою смужкою, переходячи вище у тьмаву зелень, догоряло останнє світло вечора. У ньому плавав блідий місяць, поїдений плямами, наче стара мідна монета. З вулиці чулися голоси – гучні, вдоволені, безжурні.