Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
удруге прийшов до кафе «Алебарда». Тицьнувши кельнерові п’ять шилінгів, він замовив каву.
– Подзвонити? – спитав кельнер.
Штайнер кивнув. Він мав тепер близько п’ятисот шилінгів, які добув, граючи зі змінним успіхом у карти по інших пивничках та кав’ярнях.
Кельнер поклав перед ним кілька газет та журналів і пішов. Штайнер узяв газету, розгорнув, але скоро поклав її: його мало цікавило, що діється в світі. Для людини, що опинилась під водою, існує тільки одна турбота: як виринути. До краси підводного царства їй байдуже. Кельнер приніс каву й склянку води.
– За годину прийдуть.
Постоявши трохи біля столу, він додав:
– Нічогенька погодка, правда?
Штайнер кивнув, не зводячи очей із плаката на стіні, що закликав продовжити життя, вживаючи солодове пиво. Кельнер почовгав назад до стійки. За кілька хвилин він приніс Штайнерові на таці ще склянку води.
– Принесіть краще чарку кіршу, – сказав Штайнер.
– Будь ласка. Зараз принесу.
– Налийте й собі.
Кельнер уклонився.
– Дякую, пане. Видно, що ви нашого брата розумієте. Таке не часто трапляється.
– Ет, де там! – відмахнувся Штайнер. – Це я просто з нудьги.
– Я знав людей, яким з нудьги спадали на думку гірші речі, – відповів кельнер.
Вихиливши свою чарку, він почухав горлянку й сказав зі змовницьким виглядом:
– Пане, я ж знаю, чого ви прийшли. Коли дозволите дати пораду – я б рекомендував вам померлого австрійця. Є ще, правда, мертві румуни, вони навіть дешевші трохи, але це ж якби вміти по-румунському…
Штайнер пильно глянув на нього.
Кельнер облишив своє горло й почав чухати потилицю, водночас шкрябаючи ногою по підлозі, наче собака.
– Найкраще, звісно, американець або англієць… – замислено додав він. – Та коли це в Австрії вмирають американці? Хіба що з машиною розіб’ється, але ж як після нього той паспорт добути?..
– А по-моєму, німецький краще, ніж австрійський, – сказав Штайнер. – Важче перевірити.
– Та це правда, але ж ви з ним не дістанете дозволу працювати. Хіба візу на проживання. А з австрійським можна працювати в Австрії будь-де.
– Поки не попадешся.
– Теж правда. Але коли це в Австрії хто попадався? Хіба що через якийсь фальш.
Штайнер мимоволі засміявся.
– Так де ж ти подінешся від того фальшу? Однаково небезпечно.
– Е, пане, – відказав кельнер, – як хочете знати, небезпечно іноді буває й у носі длубати.
– Та воно то так, але за це в тюрму не садовлять.
Кельнер заходився обережно розминати носа, однак длубати в ньому не став.
– Я вам добра зичу, пане. Я вже тут надивився на всяку всячину і знаю, що й до чого. Мертвий австрієць – це найпрактичніше.
Близько десятої години прийшли продавці паспортів. Один, моторний, говіркий чолов’яга з очима, як у птаха, повів розмову зі Штайнером, другий, крихкотілий, сидів біля столу, мов та гора, й мовчав.
Моторний вийняв німецький паспорт.
– Ми все з’ясували