Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
вирішив теж сьогодні не поскупитись і як слід повечеряти. Супом у їдальні на Вацлавській площі не наїсися.
Жінка повернулася.
– Ну що ж, красненько вам дякую, бувайте здорові, – ласкаво сказала вона. – Ось вам іще бутерброд на дорогу.
– Спасибі.
Бачачи, що Керн стоїть і жде, жінка спитала:
– Ви ще чогось хочете?
– Ну аякже! – Керн засміявся. – Ви ж мені грошей не віддали!
– Грошей? Яких грошей?
– Таж сорок крон! – здивовано відповів Керн.
– А, он що! Антоне! – гукнула жінка в кімнату. – Іди-но сюди! Тут цей парубійко грошей хоче!
З кімнати вийшов чоловік у пропотілій сорочці, в підтяжках. Щось дожовуючи, він обтирав рукою вуса. Керн помітив, що штани на ньому з кантом, і лихий здогад шибнув йому в голову.
– Грошей? – хрипким голосом перепитав чоловік, колупаючи пальцем у вусі.
– Сорок крон, – повторив Керн. – Але ви, мабуть, краще віддайте мені одеколон, коли це вам задорого. Мило можете залишити собі.
– Хм!.. – Чоловік підступив ближче. Від нього тхнуло застарілим потом і свіжою вареною свининою. – А йди-но сюди, хлопче! – Він ширше прочинив двері до кімнати й сказав, показуючи на формений мундир, що висів на спинці стільця: – Ти знаєш, що це таке? Може, мені надіти його та пройтися з тобою до поліції?
Керн відступив на крок. Він уже бачив себе в тюрмі. Два тижні за недозволену торгівлю.
– Я маю дозвіл на проживання, – промовив він якомога байдужіше. – Можу показати.
– Покажи краще дозвіл працювати, – відповів чоловік, не зводячи з Керна очей.
– Я його лишив у готелі.
– Можна й до готелю прогулятися. Чи, може, краще подаруєш пляшечку, га?
– Ну, нехай… – Керн обернувся до дверей.
– Та візьміть же бутерброд! – широко усміхаючись, озвалася жінка.
– Дякую, не треба. – Керн відчинив двері.
– Ти диви! Воно ще й невдячне!
Керн грюкнув за собою дверима й побіг сходами вниз. Він не чув громового реготу, що вибухнув у кухні після його втечі.
– От здорово, Антоне! – аж захлиналася жінка. – Ти бачив, як він чкурнув? Наче за ним вовки гналися! Ще швидше, ніж отой старий єврей, що вдень приходив. Певно, ти йому капітаном поліції здався, він уже й небо в клітинку вздрів!
Антон задоволено вишкірився.
– Бо вони всі бояться мундира! Навіть поштарського. Еге, непогано ми скубемо цих емігрантів? – він лапнув жінку за груди.
– Парфуми хоч куди! – Вона пригорнулась до нього. – Кращі, ніж у того старого єврея.
Антон підсмикнув штани.
– Ну, то напахайся ними, як лягатимемо. Щоб я сьогодні спав із графинею. Там у каструлі ще є м’ясо?
Керн зупинився на вулиці й мовив скрушно, повернувши голову в бік кладовища:
– Рабі Ізраїль Лейб! Мене нагріли. На сорок крон. А з милом навіть на сорок три. Двадцять чотири крони чистого збитку.
Повернувшись до готелю, він спитав портьє:
– До мене ніхто не приходив?
Той похитав головою:
– Ні.
– Точно?
– Ніхто.