Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
ніж у Німеччині.
Обер-комісар сухо засміявся.
– Ще б пак! А як же ви перейшли кордон без паспорта?
– На чеському кордоні тоді досить було звичайного посвідчення з місця проживання… Їх у нас не відібрали. З таким посвідченням дозволялося перебувати в Чехословаччині три дні.
– А далі?
– Далі нам дали тримісячний дозвіл на проживання. Потім довелося виїхати.
– Ви давно вже в Австрії?
– Три місяці.
– Чому ви не з’явились одразу до поліції?
– Бо мене тоді негайно вислали б.
– Так-так… – Обер-комісар ляснув долонею по бильцю крісла. – Звідки ви все це так добре знаєте?
Керн, звісно, не зізнався, що він із батьками, потрапивши вперше до Австрії, зразу ж з’явився до поліції і що їх того ж таки дня нишком випхали назад за кордон. А повернувшись, вони вже не пішли в поліцію.
Він тільки спитав:
– А хіба неправда?
– Ваше діло відповідати, а не питати, – грубо обірвав його писар.
– Де ж ваші батьки тепер? – спитав обер-комісар.
– Мати в Угорщині. Їй там дозволили залишитись, бо вона угорка родом. Батька заарештували й вислали, коли мене не було в готелі. Де він зараз, я не знаю.
– Ваша професія?
– Я був студентом.
– А з чого ви жили тут?
– У мене є трохи грошей.
– Скільки?
– При собі дванадцять шилінгів. Решта – в одних знайомих.
У Керна тільки й було тих дванадцять шилінгів; він заробив їх, торгуючи милом, парфумами та одеколоном. Та якби він зізнався в цьому, його могли б покарати ще й за недозволену торгівлю.
Обер-комісар підвівся і позіхнув.
– Усі?
– Ще один, – відповів писар.
– Певно, те ж саме. З великої хмари малий дощ. – Обер-комісар скоса зиркнув на офіцера. – Усі нелегальні іммігранти. На комуністичну підпільну організацію щось не схоже, еге ж? А від кого надійшла заява?
– Та від власника такої самої кошари, тільки з блощицями, – відповів писар. – Певно, з заздрості. Конкуренція.
Обер-комісар засміявся. Потім зауважив, що Керн іще тут.
– Одведіть його. Ви ж, юначе, знаєте, що за це дають? Два тижні арешту й вислання. – Він знову позіхнув. – Ну, гаразд, треба піти поснідати та пивця випити.
Керна відвели вже до іншої камери, меншої. Там було п’ятеро в’язнів, серед них і поляк, що спав з ним в одній кімнаті. За чверть години привели й Штайнера. Він сів біля Керна.
– Що, вперше в клітці, синку?
Керн кивнув.
– Ну, і як воно? Сам собі здаєшся горлорізом, еге?
Керн кисло всміхнувся.
– Десь так. У мене ж про тюрму, сам знаєш, яке багате уявлення.
– Це ще не тюрма, – зауважив його Штайнер. – Це тільки арешт. Тюрма ще попереду.
– А ти вже був там?
– Був. Першого разу це тебе дуже гнітитиме. Потім ні. Особливо взимку. Принаймні маєш на якийсь час спокій. Адже людина без паспорта – це мертвяк у відпустці. Що йому ще лишається, як не лягти назад у домовину?
– А з паспортом? Однаково ж і з паспортом