Крила Яструба. Д. Норгар
її валізу.
– Я ж-бо скучив, до того ж мені капітан Мартін сказав, що Селіна хоче вручити тобі диплом.
– Так, я можна сказати – експериментальний варіант.
Вікторія поклала руку на термінал, реєструючись.
– То хто ці люди?
– Ой як чудово, – не заспокоювався Ден, – то ж може й на один корабель потрапимо. Уяви.
Він взяв її за руку.
– То хто ж ці вояки? – Вікторія вже шкодувала, що тоді на вечірці дозволила зайвого. Ден був гарним хлопцем, та й тільки.
– А, ці, так – це люди з «Яструба».
– «Яструб»? – вона ніколи не чула про такий корабель.
– Так, це верліанський дредноут, – з якоюсь дивною тугою у голосі промовив він, – він належить зортанам.
У пам’яті спалахнула зустріч у порту.
– А чому так сумно ти про це кажеш?
– Та, – він махнув рукою.
Вони знову вийшли на палюче сонце.
– Рівного йому нема у всьому Об’єднаному Флоті. Та потрапити туди…
– Що?
– Ну, вони найманці.
– А-а.
Ден провів її до кімнати і ніжно чмокнув у щічку на прощання.
– Я радий, що ти повернулася, можливо зустрінемося у вечорі?
Вікторія насилу стрималася, щоб не позіхнути.
– Я так стомилася.
Ден зітхнув.
– Ну, коли все ж вирішиш, то ти знаєш, де нас шукати.
Він пішов, а вона з насолодою впала на своє рідне ліжко. Треба було доповісти пані Селіні, та справді хотілося перепочити. А ще треба було знайти Вартека, бо ж дуже цікаво, що витяг його дивопристрій. Над столом мерехтіли залишені повідомлення.
Він чекав батька у ресторані на даху. Навпроти двоє молоденьких дівчат, тихо сміючись, зиркали на самотнього молодого красеня за пляшкою дуже дорогого вина. Та Міото їх не помічав. Перед очима текла інформація, з якою необхідно було ознайомитись, а взагалі краще вивчити. От вже ці перемовини і договори. Він теж колись мріяв стати мандрівником, але доля склалася по-іншому. Тепер Міото навіть звикати став. Тихий сигнал комунікатора відволік його від читання. Міото приклав палець до вуха. Та з того боку мовчали. Серце аж підскочило від здогадки, і він увімкнув відеозв’язок. На її обличчі була усмішка, але чомусь сумна.
– Привіт.
Він посміхнувся. Ще годину тому, коли він відправляв повідомлення, хотілося сказати усе і послати її під три чорти, але зараз, коли він її бачив хотілося лише одного: сказати їй, як він скучив.
– Я скучив за тобою. – Міото провів рукою по мерехтливому зображенню.
– Вибач, – вона підняла руку і здалося наче їх долоні торкнулися одна одної. – Я теж скучила, дуже, навіть не уявляєш як.
– То чому ж не повертаєшся? – тихо без надії промовив він.
Дівчина знизала плечима.
– Я зараз не можу зараз. Іспити за три дні. Треба підготувати багато чого, тож я і не знаю чи доведеться хоч поспати.
– А потім?
Вона знову знизала плечима.
– Я не казав батьку. Щоб він не втручався.
Вона