Крила Яструба. Д. Норгар
форми, блакитне світло і нічого зайвого. Попереду були великі двері. Вони безшумно роз’їхалися в боки і Вікторія опинилася у кабінеті. Чоловік який схилився над комунікатором підняв голову, і на його симпатичному обличчі з’явилася посмішка.
– О,Вікторія, ви вже тут, дуже радий зустрічі.
Високий стрункий блондин у білій уніформі швидко пішов назустріч і простягнув руку.
– Я Ксандер, дуже, дуже радий. Як там поживає наша люба пані Селіна?
Вікторія трохи напружено посміхнулася. Ксандер вочевидь помітив, що гості не дуже зручно, тож плеснув у долоні і сказав.
– Я б хотів одразу ж багато про що розпитати, та спершу, напевне, треба пригостити вас нашим найкращими стравами. Кухня Венесі дуже вишукана. Ви ж певно зголодніли?
Господар кабінету провів і всадив дівчину у зручне мяке крісло, та пішов до комунікатора.
– Також я мав сміливість замовити для вас форму нашої компанії, тому коли ми вирушимо до Терну, ви будете виглядати як справжній співробітник.
Вікторія всміхнулася, вона вже трохи навіть змерзла, бо ще не встигла перевдягтися зі своєї легкої сукні. Ксандер видав їй пакет і натис якусь кнопку. На іншому боці відкрилися двері.
– Там є душ і все необхідне, коли щось потрібно, а потім ми з вами пообідаємо, і я відвезу вас у готель. Бо ж добре знаю, як втомлюють Х-переходи.
3
Вікторія стояла біля величезного білосніжного вітряка, одного із сотень, що розташовувалися у долині. Вітер крутив велетенські лопаті і підіймав клуби брунатної пилюки. Скафандр, який би він не був сучасний, а все ж втомлював. Спочатку було нестерпно дихати фільтрованим повітрям, та згодом вона призвичаїлась, адже служба на кораблі теж не мед, а так хотілося. Дівчина зітхнула і пішла нагору. Вона вже не могла дочекатися повернення додому. Робота була майже завершена, характеристики від Ксандра вже відправлені. Залишилося тільки одне – набратися сміливості і скористатися своїм шпигунським пристроєм.
Через різницю в гравітації було досить важко підійматися угору пішки. Та захід сонця над долиною був просто казковий. Вікторія важко дихаючи вийшла на своє улюблене місце і всілася на камінь. Вітер бив у спину. На небо вже виповз велетенський червоний супутник, на іншому боці долини з-за пилу купол поселенців було ледь помітно. Вона дивилася на вітряки і не могла збагнути, що ж тут не так. Те, що корисні копалини, які добувалися тут, ішли «на ліво», майже ніхто не приховував. Та це все не те, хоча втрати, напевне, відчутні. Бо ж як би там не було, а нові світи по закону належали Об’єднанням Лорана, а не корпораціям. Ще була одна здогадка: під комплексом вітряків знаходилося якесь приміщення, куди допускалися тільки співробітники. Було діло, вона хотіла і туди зазирнути, але досить грізного вигляду охоронець з чемною посмішкою вказав їй на двері. У охоронця навіть зброя була, але що і від кого тут треба було захищати – незрозуміло. А ще вона чула постріли. Вони обходили клімат-систему, зчитували дані