Крила Яструба. Д. Норгар
забувай, саме Адаран підтримав мене.
– Добре, я не буду проти.
Руд підвівся.
– Мабуть, вже піду.
На мить його погляд спинився на багряних камінцях.
– І як тобі вдається їх так швидко знаходити?
Ерн підняв погляд сповнений важкого смутку.
– Я вмотивований.
– Тож, – капітан згріб камінці у долоню, – на мапу ми нанесемо Гею28 чи може назву таки придумаєш?
– Ні, нехай цей світ покищо розвивається у свої чистій і захоплюючій сутності без нашого втручання. Хлопців я попередив, а от про того юнака не забудь.
– А коли дізнається його керівництво?
– А то мене вже не обходить, коли вони дізнаються ми вже будемо у Адарані.
– Ти жорстокий.
– Та годі вже.
Рудгер спинився біля дверей і нарешті вирішив запитати.
– А оце? – він кивнув на камінь на столі. – Це ж можна дурну купу грошей отримати.
– Це подарунок майбутні ді лі-Варт.
– О, – на гарному обличчі з’явилася посмішка. – Ельвіра? Роузі? Кем?
– Ні, ні, ні, – відповів командор, який вже вивчав мапу, що зависла над столом, – я її ще не зустрів.
– Ти жорстокий і мерзенний тип, – махнув головою Руд і вийшов у коридор.
Спека була нестерпною. Дівчина одягнена в легеньку сукню із темно-зеленого шовку вийшла на подвір’я академії, везучи за собою маленьку валізку. Вдалині, на іншому боці подвір’я марширували новенькі, що мали неймовірне бажання за двадцять п’ять днів вступити до академії. Раптом стало аж морозно. Вікторія пригадала себе три роки тому. Та зараз життя знову робило крутий поворот. Вона поглянула на тоненьку смужку з чипом на руці. Квиток у центральний офіс Тери, і сновидіння дало про себе знати. Вона поспіхом розкрила невеличку стильну дамську торбинку, перевіряючи чи на місці усе. Там, в промінні сонця виблискував маленький сріблястий КПК.
«– Що, ніхто не запідозрить?
– Ні, – хлопчина в здоровезних окулярах заклав руки за голову, і вдоволено посміхнувся. – Це ж така собі звичайнісінька старенька модифікація читалки. Просто береш її з собою і під’єднуєш до потрібної системи.
– Отак просто? – недовірливо запитала вона, оглядаючи його страшну неприбрану квартиру.
– Отак просто, – хлопчина знову посміхнувся і почав клацати по старезній клавіатурі.
– Вартек.
– Так, Вік, ти зрозумій: усі чекають супершпигунських технологій, невидимих роботів-шпигунів, якихось вірусів розвідників, а це усього лише старенька читалка.»
Вікторія дістала напівпрозору сріблясту пластинку і оглянула її ще раз. А й справді. Дівчина зітхнула. Треба було йти, а вона ще й досі не розповіла рідним, що поки не повертається.
Величезний хол з терміналами, приємні дівчата, що всміхаються відвідувачам. Вікторія натисла кнопку таксі. І через п’ять хвилин летіла у порт Браму. Трохи подумавши, вона увімкнула комунікатор. За мить з’явилося зображення матері.
– О, Вікторія, як справи?
Мама видно поралася у саду біля своїх квітів.
– Бачу ти в таксі, чому не