Крила Яструба. Д. Норгар
сон, чи що то було, з голови не йшов. Вікторія знову сіла за роботу.
Тонесенький промінчик вранішнього сонця, пробиваючись крізь густе листя, весело стрибав по обличчю, ковдрі, подушці.
Свідомість досі оповита сном вловила тихий шум закипаючої води, ледь чутне клацання, і горнятко гарячого духмяного напою аяте вже на столі.
– Прокидайся, любий.
Він розплющив очі, і промінчик золотом відбився у них. Вона, як завжди, посміхалася, лежачи поруч, зі своїм незмінно ніжним поглядом.
– Час прокидатися.
Так близька, така рідна, вона посміхалася. Щоранку він прокидався дивлячись у її теплі сірі очі, і так сумно ставало…
Дівчина знов всміхнулася і сіла, обнявши руками засмаглі ноги. Вона схилила голову набік, наче стежачи за ним.
– Я кохаю тебе.
Міото зітхнув і сів, скуйовдивши густе темне волосся. Він простягнув руку до невеличкого пульту, і голограма коханої на мить стала прозорою, а потім зникла. Міото знову зітхнув. Він скучив за нею, дуже скучив. А ще він заздрив їй, тому і боявся навідатися до неї у академію. Життя його було розписане по хвилинах. Все за графіком, все серйозно. А там… Там все не так. Міото піднявся з ліжка і знову почався ранковий ритуал: горнятко аяте, переглянути новини, душ, поголитися, білі сорочки, діловий костюм, обов’язкова краватка, охайна зачіска. Він вийшов з дому, поглянувши на своє відображення у склі дверей. Набридло. Набридли нескінченні цифри в паперах, доповіді і домовленості, ділові зустрічі і вечері. Треба щось змінити, хоч би на перекір наказу батька, таки сісти і полетіти в академію, все одно, що батько скаже. Відображення в склі криво всміхнулося. Кожного дня він думав про це, та так і не наважився. Автомобіль зупинився біля воріт. Цей день обіцяв бути таким же, як усі інші. А варто лише змінити адресу пункту призначення, натиснувши усього три клавіші.
Височенна скляна вежа проковтнула молодого чоловіка, розкривши свою пащу, розмальовану золотими візерунками. Дівчина за стійкою біля входу до ліфтів, побачивши стрункого красеня у дорогому костюмі, засяяла посмішкою.
– Пане Міото.
Він кивнув, не звертаючи уваги на неї, і швидко побіг сходами нагору. Підійматися ліфтами він не любив. У величезному світлому кабінеті усе було готове до роботи: на столі увімкнений комунікатор, на який секретарка вже переслала документи, невеличкі диски з підготовки до іспитів і гарячий аяте – все точно, до секунди. Міото поглянув на себе у дзеркало, і його очі відблиснули червоним золотом. Комунікатор у кишені дав сигнал з’єднання з загальною мережею. І на невеличкому екрані вмонтованому в око потекла інформація. Він повільно пив духмяний напій, продивляючись і обдумуючи все, що бачив.
– Пане Міото, – почувся голос секретарки, – Пан Азурі просить, щоб ви піднялися до нього.
– А що треба, не казав?
– Якісь важливі перемовини.
Молодий чоловік кліпнувши очима, завершив передачу даних.
Нагорі у офісі батька, який займав мало не половину поверху, все сяяло сріблом і білизною. На відміну від сина, пан Азурі обожнював білий колір. Білі меблі, з чорними і