Крила Яструба. Д. Норгар
до напою.
– Я вже мізки собі зламав.
– М?
Командор кивнув на завислі над столом схеми.
– Марате трохи загрузила мене своїми проблемами.
– Трохи? – гарна посмішка і оцінюючий погляд синіх очей – ти ж не виповзаєш зі своєї нори.
– Так, зате ви за мене відриваєтесь, бачу. Скільки я маю заплатити місцевим рестораторам за збитки?
Руд мовчки ковтнув сміх разом з напоєм.
– Хвала богам, що за декілька днів ми вже заберемося звідси.
– Та я вже й так більшість позаганяв додому.
Руд узяв іще пляшечку і якось дивно глянув на товариша. Дейлін натягнув білу майку і таки встав з ліжка.
– Що?
– Та ні, нічого.
Шия затекла від безкінечного сидіння за екраном.
– Ти якось аж занадто аскетично проводиш свою відпустку. Можна сказати: даремно втрачаєш шанси на всілякі пригоди.
Дейлін лише головою похитав.
– Тю, якийсь ти тут зовсім занудний зробився.
– Та якось не на часі веселитися.
– Я ж кажу.
Дейлін вже почав розмірковувати над тим, чим би таким краще огріти свого товариша.
– Слухай, де це поділася Мілорі? Чому ти зараз тут, а не в її палких обіймах?
Рудгер всміхнувся і гикнув.
– Моя незрівняна кохана мирно спить у нашому номері, бо майже до ранку гуляли, а потім ще, ну, сам розумієш.
Дейлін махнув рукою.
– І тепер ти прийшов сюди мені набридати.
– Так, – він роздивлявся носки своїх чобіт. – А взагалі я прийшов запитати про новобранців. Ти вже вибрав кого і скільки хочеш узяти?
– Нам потрібні троє пілотів, як мінімум з десяток «місячних котів», а ще декілька вузьких спеціалістів. Тож це саме менше двадцять місць.
– Так, добре. – Руд піднявся і навіть не роззуваючись впав на постіль свого командира і захропів. Дейлін лише головою похитав.
Пальці хлопця вправно бігали по клавішам. Вона сиділа у великому обшарпаному кріслі, підібгавши ноги, і дрімала під тихе клацання. Він періодично радісно вигукував, коли щось знаходив. А цього «щось» було там достатньо. Тільки здебільш, як здавалося Вікторії, не було варте уваги.
– Ох і молодець же ж я!
Вікторія відкрила очі. Спати хотілося неймовірно. Вона дивилася на рахунки які зараз були впорядковані.
– І що? Я це вже бачила.
Вартек хитро всміхнувся і натис кнопку.
– А тепер – дивися. Тера дозволяє компанії Солід добувати корисні копалини, та ти ж певне знаєш, що компанія ця насправді належить Тері. Вони, як приватна компанія, продають усяку руду і платять податок, а продають вони усе це до чорта на кулічки, аж в Ермон так званій Остор. Але і це не саме цікаве. Ти ж пам’ятаєш де Ермон?
Вікторія кивнула. Це було об’єднання на кордоні Лорану.
– Так от, насправді компанія Остор, це якась незрозуміла штука. Не так давно наша СБ займалася цим питанням. У поле зору потрапив такий собі Тері Алан управитель, та й то фігня. Коли покопатися краще, то виходить,