Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
ревнощі й посилення власницьких почуттів Голмса не бентежили. Він просто почав сприймати її як перешкоду. Так морський капітан дивиться на айсберг – те, що треба обминати й стежити за ним. Справи пішли так добре, сказав він Мірті, що тепер уже потрібна її допомога з бухгалтерськими книжками. Тож вона дедалі більше часу проводила в кабінеті нагорі, пишучи ділові листи й займаючись аптечними рахунками. Про свою журбу вона писала батькам. Улітку 1888 року її батьки переїхали до містечка Вільметт (штат Іллінойс) і оселилися там у гарному двоповерховому будинку на Джон-стрит навпроти церкви. Самотня, засмучена й вагітна Мірта пішла жити до них і там народила дочку Люсі.
Голмс раптово став поводитися як гарний сім’янин. Батьки Мірти спочатку сприймали його прохолодно, але він узявся здобувати їхню довіру визнанням своєї неправоти зі сльозами на очах, а також демонстрацією ніжних почуттів до дружини й дитини. Довіру він здобув. «Він своєю присутністю, – згадувала Мірта, – був як бальзам на рану, як часто казала про нього моя матінка. Він був такий добрий, лагідний і уважний, що всі колишні турботи та хвилювання забулися».[119]
Він перепрошував за довгі від’їзди з будинку в Вільметті. У Чикаго було стільки справ! Зважаючи на те, як він одягав Мірту та скільки грошей їй давав, то справи йшли вгору, і ця думка, врешті, заспокоювала тещу й тестя. Вони з Міртою розпочали життя, позначене рідкісними візитами доктора Голмса, але коли вже він приїжджав, то з теплим серцем і гостинцями і не спускав з рук малу Люсі.
«Кажуть, що немовлята краще розуміються на людях, ніж дорослі, – казала Мірта, – і я ніколи не бачила таке немовля, яке б не підійшло з радістю до містера Голмса й не залишилося біля нього. Вони йшли до нього тоді, коли до мене не хотіли. Він надзвичайно любив дітей. Часто в дорозі, коли в нашому вагоні була маленька дитинка, він, бувало, просив мене: «Піди-но, спитай, чи дадуть тобі її трошки потримати», – і коли я приносила йому маля, то він із ним грався, забувши про все на світі, доки мати не просила дитину назад або я бачила, що вона хоче її забрати. Він часто брав у матерів дітей, які плакали, і практично не було такого, щоб дитина в нього не засинала чи не починала весело гратися».[120]
Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор – шотландець Фрейзер – мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.
Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас – немовби хтось витягнув
Franke, 112.
Ibid., 112.