Сатирикон. Поезії. Іван Драч

      А я вже старійший за Первомайського,

      А який же він був для мене старий!..

      Не скуштував і я смаку яблука райського,

      Смак яблука теж мені був терпкий.

      На лиці його зморшки були павутинням,

      Не тисяча тисяч, а тьменні тьми.

      Труждався він тяжко. Дружив з нетерпінням.

      Навергав він чорно грубезні томи.

      Найбільш не любив він мене за Малишка,

      За те, що з Малишком я краплю дружив.

      То з Гейне перекладів кинув мені з надлишка,

      А потім забрав – я тим не дорожив!

      Старим він був мудрим. Комсомольську зажерливість

      Забув. Одцурався того ремесла.

      Любив я його за талант, за пекельну жилавість,

      За неприборканість, що в ньому гула.

      Мені до смаку були його точні новели.

      «Катерина і її дім» – він традиції рвав.

      Не вміють молоти тепер мукомели,

      Мелють з половою, а він питлював.

      Він прозирав глибинні мої аннали.

      Іронізував з автокефального Спаса, йдучи.

      Він знав – мене теж вони зачинали,

      Петлюрівці з куркульками на печі…

      Стоїть в павутинні і все мене манить

      В проломі розчахнутих навпіл дверей.

      Облогом стоять за ним вірші й романи, —

      Української літератури великий єврей…

      Вічна вкраїнська робота —

      Нумо, не збийтесь з ноги!

      Стали за ротою рота:

      Шибздики косять сніги.

      Стали полки за полками,

      Сніг той скиртують в стоги.

      Скирти зростають з віками.

      Нумо, не збийтесь з ноги!

      Армії шибздиків косять.

      Фронтом стоїть вереда.

      Як зародило в покосах —

      Зрада, облуда, біда!

      Хто там стоїть охоронцем?

      Де ж та весна молода?

      Але вже сонце, вже сонце

      З юним мечем вигляда.

      Трудяться в празник і в будень —

      Вічні вкраїнські труда!

      Що з того буде, що буде?

      Буде велика вода…

      То йде пресвітлий він,

      мов день,

      Черняк Паскальович

      Монтень,

      То суне чорний,

      як москаль,

      Черняк Монтеньович

      Паскаль.

      Та афоризмів мчить ріка

      В Монтеньовича Черняка,

      Не схибить в ціль

      його рука —

      Паскальовича Черняка.

      До слави тінь

      його звика —

      В Кириловича Черняка…

      Остання пелюстка —

      і літо сказало: прощай!

      Прощай, моє літечко,

      все ти мені у соломі.

      Вдивляюся в риси

      такі золоті і зникомі.

      Так що ж мені лишиш —

      хіба лише липи на чай.

      Остання пелюстка вже

      впала, немов не була.

      Вже хустка жовтава

      сповила манірницю липу

      Й стару сокорину,

      що повна шеберхоту й скрипу.

      Пора