Gaudeamus виконаний смертю. В’ячеслав Васильченко
А завтра в бій. Так що відпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певністю гарантувати.
– Нам хліба не треба, роботу давай, – видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. – А про видовища я й мовчатиму. Не в Колізей[11] же приїхав.
– Домовились, – підморгнув паризький професор.
Антуан пішов. Богдан провів його до дверей і замкнувся. Залишившись на самоті. І відразу накотилася ностальгія. Так у Богдана буває, коли він відривається від домівки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим і незатишним. І вже не надто бажалося всієї цієї наукової веремії. Зате дуже захотілося додому. До Києва. На Борщагівку. До своєї квартири. За робочий стіл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотілось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рідне в привабливі шати. Хоча насправді воно таким і є.
Але «покайфувати» в ностальгії «на повну» не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про «щонайбільше» ж думати не хотілось.
Підійшов непевно. Відчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього віку». Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься «великий досвід». Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. І – зрозумів.
За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?
– Добрий вечір, – сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.
Лисиця відповів «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.
– Вибачте за вторгнення, – чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращий – про це іще треба дізнатись) і відрекомендувався: – Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. І – завзятий шахіст. Може, «посоваємо фігурки»? Бо щось на мене сум накинувся.
І в гера Келлера, – немовби він не професор, а маг-факір-чародій, – з’явився набір дорожніх шахів, що глухо торохнули у своїй клітчастій в’язниці. Наче гуртом просилися на волю.
– Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, – ніби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, відповів хазяїн триста восьмого номера. У його плани ніякі візити не входили. Ні чиїсь до нього, ні його до когось. – Теж приїхав на конференцію. Зараз розбираю речі. Готуюсь до завтрашньої роботи.
Остання фраза вилетіла у напрямку Келлера несподівано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу відшивати. Цей німець точно образиться. І що він подумає про українців? Так і до дипскандалу
Колізей – найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, що символізував імператорську могутність. Уміщував близько 50 000 глядачів.