Gaudeamus виконаний смертю. В’ячеслав Васильченко
Розумів, що явно не Руслан Пономарьов[12]. Маленькою втіхою стали спогади з далекого дитинства. Там він, член шахового гуртка, у складі команди своєї школи на районних змаганнях отримує третій юнацький розряд. Відтоді, на жаль, місця для шахів у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, і вирішило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.
– Добре, що ви мене не обдурили, – щиро зрадів господар і першим сів до шахівниці. У його рухах відчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. «Напевно, не лише шахами захоплюється, – оцінив побачене Богдан. – Тягав щось і значно важче за шахівницю. Біцепси он які круглі».
Лисиця радість колеги не поділяв, але намагався тримати це глибоко в собі. Зовні ж він був сама чемність. Але чоловічого роду.
– Про що мова, друже? – реалістично зіграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Під нею мусив стояти підпис – «Щирість». – Слово тримати треба. Інакше навіщо ж давати?
– Знаєте, юначе, – дещо розчаровано повів професор Келлер, – зі старими ніхто не хоче клопотатися. Відмахуються, як від мух. Ну, фігурально… Штовхають у самоту. А в чому наша провина? – раптом пожвішав він.
«А й справді, – упіймав себе на думці Богдан. – Правду ж говорить».
– У тому, що ми безсилі перед законами всесвіту? – усміхнувся добродушно Келлер. – Але перед ними так само безсилі і ви, молоді. Ми ж лише люди, а не боги. І від віку це не залежить… Та ви проходьте, сідайте, – запросив Лисицю стати шаховим візаві німець.
Богданові затія з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звідусіль тут дихав холод, віяло незатишністю. Усе здавалося страшенно чужим і далеким: і цей німецький професор із сильними руками, і ні в чому не винні дорожні шахи, й необов’язкові філософствування старої людини. Саме така «відчуженість» часто (а практично – завжди) відраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе інакше. Бо діє не правило, а виняток. І «живить» його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово «треба». Тому… Терпіти!
Професор Келлер сів за чорні. Починати, отже, Богданові.
Лисиця провів рукою по своїй «білій гвардії». З виглядом профі оглянув «бойові порядки». Бійтеся! Тут перед вами – не «клієнти» ясельної групи. Усе по-дорослому. І бій буде гарячий!
Та бременському професорові байдуже. Він реального нічого не помічав. Клопотався вибором дебюту. І міркував, як найпростіше досягти «вікторії» на цих шістдесяти чотирьох чорно-білих квадратах.
– Знаєте, я дуже люблю цю давню гру, – почав задумливо німець. – Недаремно ж її називають «королівською». «Шахи, – як говорив Ґете, – це пробний камінь розуму». А тим часом, цій дивовижній грі, юначе, – за різними даними, від двох до п’яти тисяч років, – повчально повів далі гер Келлер, і цей тон Богданові однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисиці свого чергового студента.
– Так, –
Пономарьов Руслан – український шахіст, гросмейстер, чемпіон світу з шахів 2002 р. (версія ФІДЕ). У фінальному поєдинку він переміг теж українця Василя Іванчука. Заслужений майстер спорту України (2001).