Наближення. Переклади (збірник). Коллектив авторов
– істина, на жаль.
Та як вмира твоя – здається, часе,
що тільки ти зазнав таку печаль,
звідколи в груди попіл б’є Клааса!
«Роби добро! У цьому смисл всього.
Як друг на камінь упаде підтято,
не полишай у горах одного,
аби себе й коня порятувати!»
Так научала ще з дитячих літ,
так наказала в мить свою останню.
Клянусь твоїй могилі: доки світ,
той заповіт святим для мене стане!
Із молока твого я взяв тепло
в поезію. І чистоту, і совість.
В ній сяє мудрістю твоє чоло,
всього життя непогрішима повість.
І я умру. Та що там не кажіть —
не вмре добро, воно в онуках скресне!
І хай мій вірш зі мною щезне вмить,
все ж материнська доброта не щезне!
Коли я, люди, хоч одне зерно
на тиху радість висіяв між вами
(нехай не більше крапельки воно),
ви не мені подякуйте, а мамі!
Коли добро приніс хоч раз в житті,
ви не мені подякуйте, а мамі!
Коли не кинув друга у біді,
ви не мені подякуйте, а мамі!
Коли із книг моїх хоча б ковток
ти взяв снаги,
подякуй моїй мамі.
Кому запав у серце хоч рядок —
ви не мені подякуйте, а мамі.
«Учись у Баха, що в минулі роки…»
Учись у Баха, що в минулі роки
В прелюди своє горе виливав.
В співця гірського, що усі мороки
В нехитрій пісні аж на дно ховав.
Печаль невдач в твоїй порі смутенній
Йде хай у музику чи вірш твій – тільки так.
Чинив отак, біль подолавши, геній
І невідомий той співець – земляк.
Пам’яті чегемського ратая
Ти спину гнув на хліб – така була потреба.
І труд без нагород був твій найперший брат.
Ти знав: не падає пшениця з неба,
А падає на землю з неба град.
В Чегемі не було ні срібла, ані злата,
Його земля камінням лиш багата.
Твоя робота – ось в чім долі суть.
Твій сон – робота, вдень – знов на роботу.
Мій пращуре, до сьомого ти поту
Труждався так, що ні в чім дорікнуть!
Явою й сном був шмат малого поля.
На інших була схожа твоя доля.
А день робочий і вночі був, зваж.
Не дуже млин веселе сіяв мливо.
Ти посміхався і казав журливо:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
Це спадок роду – праця ще з дитини.
Такого скарбу золоті крихтини
Ти взяв у душу, спину тяжко гнув.
До крові руки стер, збивав ти ноги,
Трудився так, що клаптик твій убогий
Здавався людям більшим, аніж був.
Весь вік ти горбився, весь вік трудився,
В аул вертався, танцював, молився,
Не кров чужу, а піт свій ти пролив.
Ти йшов і тяжко за соху тримався.
В любові ти землі своїй не клявся,
В любові ти не клявся – ти любив.
І смерть