Наближення. Переклади (збірник). Коллектив авторов

      Коли слово «честь» і слово «совість»

      Ти в скептичній змішуєш полові,

      І обсміюєш ти незчисленно

      Землю рідну і траву зелену,

      Їжу ту, що смачно ти жуєш,

      Воду ту, що так жагуче п’єш,

      Смійся ж над усім – презирства дим

      Над іменням батька негучним,

      Й матір їсть насмішок їдь зухвала,

      Бо ж тебе в колисці колихала.

      Ти забув, що за гірським законом

      Предок твій життя вінчав би сконом,

      Ніж безчестя скуштувати сором.

      Предок твій був вірний рідним горам,

      Честь свою він до життя рівняв,

      Швидше б він вогнем себе пойняв!

      Скажуть «совість» – ти махнеш рукою,

      Пахне честь тобі старовиною,

      Та коли уже ти станеш глиною,

      Щезнеш геть рікою швидкоплинною,

      Світом все ж – і це не випадковість —

      Рухатиме честь і рухатиме совість.

      Журитися не варто в смутен час,

      Що от жінки – не янголи у нас.

      Самі ми теж не янголи, либонь,

      Хоча, можливо, інколи крилаті,

      Коли жінки дарують свій вогонь

      Й нас пригощають на своєму святі.

      Ніколи я не бачив янголиць,

      Крил не торкав, не цілував їх лиць,

      Не повторяв імен таких оманних

      В госпіталях, в палатах лікарняних

      Й, повержений, все ж не лежав я ниць.

      І не у янголів у дні біди

      Просив я хліба, солі і води.

      У дні минулі та ж лукава врода

      Манила зором грішного мене

      І не безплотним янгольським вогнем —

      Жіночим, бо ж не янгольська природа.

      У радості я з ними танцював,

      А в смутен день і плакав, і ридав,

      Розраду в них у дні знаходив чорні.

      Як це прекрасно, що жінки якраз

      Із плоті грішної таки сотворені,

      Святі і дивно грішні водночас —

      З них світло нетутешнє йде на нас.

      Світ знову повен страхів, неспокійний.

      Війна десь знову грає в свій ріжок.

      А в горах, тут, мов батько мій покійний,

      Спокійно горець уклада стіжок.

      Сьогодні, як в минулі всі віки,

      Дзвенить коса, кладе в покіс травини,

      І свіже сіно пахне залюбки,

      Аж ним пропахли в небесах хмарини.

      Руйнуються підвалини твердині,

      Біда готова світ сповити в тьму —

      Копиці сіна, скошеного нині,

      Стоять, мов сотні літ колись тому.

      Стоїть косар і, мов його предтечі,

      Словами діда, тож послухай ти,

      Шепоче ліс і лист кладе на плечі,

      Шепоче: «Од життя не утекти!»

      Я бачу: вийшли буйволи юрбою,

      Вигострює орел свій влучний зір,

      Неначе зброї, вогневої зброї

      Не вигадали люди до сих пір.

      Лягає сонце косарю на плечі,

      Палає неба синя дивина,

      Неначе світ, де наступа мій вечір,

      Не нажахала жодна ще війна.

      Граблями