Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

      Через душі, мов через вокзали,

      Гуркотять состави почуттів…

      Може, сподіватися зухвало,

      Вірити і ждати – поготів[44].

      Та не вірить я не маю змоги,

      Обіймає сумніви огонь,

      І червоним ліхтарем тривоги

      Зупиняю потяга твого.

      І стою на березі чекання:

      Що ти мені з гуркоту кричиш?

      Станеш ти біля мого благання

      Чи до інших станцій просвистиш?

      Чорні від страждання мої ночі,

      Білі від скорботи мої дні

      Впали у твої свавільні очі,

      Жадібні, глибокі і чудні.

      Я тебе не хочу обминути,

      Я тебе не смію обійти.

      Дай мені губами зачерпнути

      Ніжної твоєї доброти.

      Диких орд незлічені навали

      Розтрощили пращури мої,

      Щоб несла ти гордо і зухвало

      Груди недоторкані свої.

      Щоб горіли маками долоні,

      Щоб гуло моє серцебиття,

      Щоб в твоєму соромливім лоні

      Визрівало завтрашнє життя.

      І моє прокляття очманіле[45]

      Упаде на тім’я дурням тим,

      Хто твоє солодке грішне тіло

      Оскверняє помислом гидким.

      Стегна твої, брови і рамена,

      Шия і вогонь тендітних рук —

      Все в тобі прекрасне і священне,

      Мамо моїх радощів і мук!

      Всі образи й кривди до одної

      Я тобі забуду і прощу —

      Жду твоєї ласки хоч малої,

      Як земля у спеку жде дощу.

      О жорстока! Щастя хоч краплину

      В душу мою змучену згуби —

      Полюби і зрадь через хвилину,

      Та хоч на хвилину полюби!

      Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.

      Ходить байда споконвічний та у вікна загляда[46].

      Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,

      Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

      Я не сплю – мені й не диво:

      я ж не вітер – чоловік,

      Помитарствую, поб’юся та й засну колись навікСкачать книгу