Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко
гальорці в третьому ряду[52].
І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю – так було:
То не скрипка кликала – волосся,
Що тобі спадало на чоло.
Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу[53] —
Тож було і солодко, й незвично
У твоїх очах читать грозу.
А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.
Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.
Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було, —
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадає на чоло.
Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу…
Часто жду тебе я у театрі,
На гальорці в третьому ряду…
«Я тобі галантно не вклонюся…»
Я тобі галантно[54] не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою[55]
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
Не вір мені
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.
І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь[56].
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
Зі збірки «Ти знаєш, що ти – людина»
Мій Київ
В ночі осінні, холодні й нудні
Часто ввижається Київ мені.
Вийду з палатки, у темінь пірну,
Думкою-мрією в Київ майну.
Мріють крізь хмари зорі вгорі,
Мов на бульварі чудні ліхтарі.
Вітер ущухне, то знов загуде —
Аж сторонюся: тролейбус іде.
Парки і сквери, театри і шум.
Як вас прогнати із серця, із дум?
Що мені діять – не можу забути
Площу Богдана, вогні інституту[57].
Що мені діять і як мені буть —
Київ казковий не в силі забуть!
В серці своїм на будову несу
Києва
Гальорка – верхні яруси в театрі, де місця коштують дешево.
Квилили – жалібно стогнали. Тут: грали жалібну мелодію.
Галантно – чемно, люб’язно.
Габа – тут: покривало.
Гомеричний – незвичайної сили, величезний.
Йдеться про Софійську площу в Києві, на якій стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому.