Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Жуан до слів чудової сильфіди

      уважно прислухався й почуттів

      уже в душі палкій своїй таїти,

      мов та черничка, далі не умів.

      Він покохав Гайде. І, дітись ніде, —

      ви б закохались в неї й поготів!

      Тим часом і чорнява говоруха

      в Жуана закохалася по вуха.

      Удосвіта (либонь, занадто рано

      для пестуна подібного) щодня

      приходила Гайде до Дон Жуана —

      провідати в гніздечку пташеня.

      Немов троянда свіжа та духмяна,

      що тихий сон його обороня,

      вона лише схилялася над ліжком,

      чола його доторкуючись нишком.

      Жуан ожив, – рожевість, наче хвиля,

      обличчя залила йому до скронь.

      Здоров’я – буцім сон після похмілля,

      мов після бурі – тиха оболонь.

      Та пристрастям сприяє і дозвілля,

      мов гас, який підтримує вогонь:

      Церера111 й Бахус учать так – і мало

      без них би нас Венера турбувала!

      Коли нам серце сповнює Венера

      (любов без серця не така смачна),

      підносить миску локшини Церера,

      а Бахус підливає нам вина.

      Та кращає й від устриць атмосфера,

      і від яєць не гіршає вона,

      і тільки Бог про те напевне знає —

      Нептун чи Пан усім тим пригощає.

      Прокинувшись, Жуан завжди знаходив

      сніданок, котрий радував без меж,

      а також очі – лагідні на подив,

      що хвилювали й радували теж,

      ще й покоївку, котру супроводив

      очима не байдужими… Але ж

      спочатку він купався, після чого

      йшов до Гайде та снідання смачного.

      Була Гайде і юна, і цнотлива,

      і сором не гнітив її ніяк,

      коли в затоці радісно й щасливо

      купався Богом посланий юнак.

      Він був, як образ втіленого дива,

      неначе щастя здійсненого знак,

      з якого їм радіти треба спільно,

      бо щастя – це надбання обопільне.

      Яку давали радість їй велику

      ті зустрічі отут, біля води,

      і доторки без остраху та ліку,

      такі приємні й лагідні завжди!

      Це, може, й надто – бути з ним довіку…

      Та розлучитись… О, не доведи!

      Він був її здобутком і коханням,

      одним до скону – першим і останнім.

      Відвідини кінчалися щасливо,

      бо батько серед клопотів і справ,

      хоч і завжди уважливий на диво,

      відсутності дочки не помічав.

      І ось він вивів човен свій квапливо,

      помітивши купецький пароплав,

      і в море вийшов, вкритий темнотою, —

      не Іо113 красти, з іншою метою.

      Гайде і змалку матері не мала,

      і виросла без неї з пелюшок.

      Тож мить тепер і виявилась вдала,

      щоб не