Украдена батьківщина. Трилогія. Анатолій Резнік

      Її невинність захистити

      І дати їм обом життя

      Для зустрічі цієї.

      Тому вона

      Горіла ніжністю своєю

      До цього юнака,

      І з свого джерела життя

      Дівочість би віддала всю до дна,

      Щоб напоїти його спрагу.

      Вона б сама

      Його душею стала,

      Щоб вічно жили ці гаї,

      В ранкових росах цвіли квіти,

      І ніжками у травах тих побігли діти,

      Що би їх цілували матері уста,

      Щоб шелестіли їх жита

      На землях споєних росою,

      І вмитих кров'ю їх дідів,

      Що здавна захищали рід собою

      Від лютих ворогів.

      Вона не забираючи руки,

      Біля Аскольда стала на коліна

      – Вони щасливими були,

      Душа її від щастя мліла,

      І вже хотіла щось сказати,

      Та засоромилась,

      І стала квіточки збирати,

      Що тут лежали до приходу

      Цього юнака.

      Аскольд поміг ці квіти їй зібрати,

      За руку допоміг їй встати

      І з ласкою він мовив:

      «Дозволь дівчино запитати,

      Яке ім'я твоє,

      І звідкіль родом ти,

      Чи батько, мати в тебе є,

      – Ім'я ж моє – Аскольд!»

      І дівчина промовила уперше,

      Той голос був, як пісня солов»я

      Настільки ніжний, мов мелодія,

      Сама ж схилилась, як стеблина,

      І тихо мовила: «Калина!

      Ми тут живемо у сусідньому селі.

      Там батько, мати, родичі усі.

      Завжди орали землю,

      Ростили в полі жито,

      А це моє намисто

      Дароване матусею моєю,

      На вірність з нашою землею,

      Щоб завжди працю шанувати

      І свій народ.

      А це ось наш город,

      Що житом половіє,

      Мій тато його сіє

      З матусею у двох!»