Украдена батьківщина. Трилогія. Анатолій Резнік
сонце степам широким
І горам високим,
Які вклонялися морям глибоким,
За те, що України сила
В народній мудрості живе.
Аскольд про те,
Що перемогу з Діром він несе,
Радів в душі своїй широкій,
І почуття такі глибокі
Ніколи ще не володіли ним.
Аскольд всміхався Діру,
Коли вже під'їжджали до полків,
Ще більше всилив віру
Їх прапор, який на вітрі тріпотів.
Роз'їхались полки до дому,
Хто на Кубань, а хто до Дону,
Верталися не битими шляхами,
Понад Дніпром до Києва ішли древляни
З Аскольдом й Діром на чолі.
В містах і селах зустрічали всі
І від малих, і до старих,
Виходили дивитися на тих,
Хто Батьківщину захищає
Від ненаситних ворогів.
Старий козак в цю мить згадає
Своїх давно минувших днів
І діда, дідових дідів,
Які мечем народ свій боронили,
Про це всім згадують могили
На неозорих тих степах.
Їх першими кругом вітали діти,
Жінки під ноги клали квіти,
А матері втирали з щік сльозу,
Дівчата дарували їм свою
Усмішку юності невинної красу,
А потім на ходу
Руками брали за стремена;
Хустинки, вишиті дівочими руками,
Своїм братам, тим мужнім козакам,
З любов'ю ніжно дарували
І шаблі їхні цілували.
На третій день походу
Дає усім Дір згоду
На відпочинок всіх полків
На берегах Дніпра.
Два дні вже відпочинку промайнули
І з суден вояки вже віддихнули,
Що по Дніпру багаж везли.
Усі у радості були,
До ночі пізньої лунали
Веселі жарти і пісні,
Які Аскольдові згадали
Забуті дні
Його дитячих тих років.
Не спалося йому цієї ночі
І він, відкривши очі,
Лічив на небі зорі тихі
І слухав плескіт теплої води,
Який доносився сюди
Нагрітої за день липневим сонцем.
Аскольд дивився, як згасали зорі,
Підвівся і пішов поволі
Де в водах відбивалася заграва
Проміння першого зі сходу.
Зайшов по плечі в воду,
Умив своє лице,
І тут почув він прохолоду,
Яка дарує вроду
І тілу силу повертає,
Бадьорість душу наповняє.
Над ранок табір спав,
Залитий сонця першого проміння.
Аскольд гадав,
Чому так весело виблискує каміння
На березі Дніпра.
Це були ті приємні почуття,
Які будили серце юнака
До рідної природи.
Так не хотілося йому вертатися у табір,
Щоб знову слухати ранковий гамір
Веселого у святі товариства.
Торкнутися хотів намиста
Теплом душі,
Природа де повисла
Квітками у траві,
І